Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Андрійчук!

Учениці виходили в азбучному порядку з лавок, зупинялись перед столом, вислухували по одній-дві завваги про свою успішність, простягали руку за свідоцтвом, прочитували мигком в дорозі від столу до лавки початкові склади оцінок і усміхнені або зажурені сідали на місця. За часинку чути було тут, то там шелест паперу (це ті, з добрими оцінками, не могли нарадуватись ними й не знати котрий уже раз виймали свідоцтва з книжок і знов, знов прочитували їх!) та стримані хлипання розчарованих і покривджених. Мала Кентнер не може стримати своєї радости:

— Дивіться! Дивіться на моє свідоцтво!

Міці Коляска не йде, а біжить по свідоцтво. Та ледве торкається його очима — гасне вся. Вона знизує плечима і, незважаючи на приявність вчителя, питається класи:

— І що їм шкодило хоч раз дати мені свідоцтво без двійок? Щоб уже нарешті одержала я цього срібного лиса!

— Коляска! — гримає на неї вчитель. Коляска ще раз знизує плечима і, зламана своїм горем, паде у лавку. Оріховська не дослухує догани; вона тільки одним оком зиркає на своє свідоцтво, складає його ввосьмеро, як трамвайний білет, і всуває до кишеньки. Тепер черга на Дарку. Встає. В голові чує якийсь свист і шум. Вся кров втекла їй з обличчя, і тепер вітер свище по порожніх жилах. Мігулів розтягає на всю довжину свої губи з докором:

— Попович одержує таке свідоцтво, на яке вона собі своєю пильністю і поведінкою супроти панів професорів заслужила.

Цього досить. Дарка бере свідоцтво за кінчик, мов дитину за ручку, і так іде з ним у лавку. Заплющує очі, відкидає голову взад, а свідоцтво кладе, мов довге, перед себе на лавку. Лідка (хіба ж це не її обов'язок?) перехилюється в Дарчину сторону і скрикує з перестраху на весь голос:

— Бійся Бога, Дарко, та ж ти маєш і з історії двійку… і обичаї!

— Дутківна! — гримає на Лідку вчитель, але це небагато помагає. Вона через лавки на миги намагається розважити Дарку, але ця сидить цілком спокійно, і Лідка повертається знов до свого свідоцтва. Класа також мов розчарована спокійною Дарчиною поставою. Свідоцтво лежить перед нею, а вона навіть, здається, не глянула на нього, як слід.

Від „п" до кінця азбуки — вже недалеко. Вчитель дає знак до молитви. Нагороджені і покривджені, всі встають, щоб подякувати Богові. Тільки Дарка не підводиться. Тоді увага всіх паде на Дарку.

— Що з нею?

Нічого. Дарка сидить цілком спокійно. Не хоче тільки обзиватись ні до кого ані встати молитися. Не хоче рушитись із місця. Приходить сам директор. Приходять товаришки з інших клас, але їх вмить проганяє вчитель Мігулів. Усі говорять до Дарки водночас різними голосами. Просять відізватись. Погрожують. Хочуть Дарчин опір замінити в жарт. Обіцюють „щось", але Дарка все одно не відзивається. Повертає спокійні, задумані очі до кожного, хто говорить до неї, але сама — ані слова. Тоді директор не знаходить іншої ради, як покликати візника і наказує Лідці та Оріховській відвезти Дарку на квартиру.

Пані, зваблена туркотом перед хатою, вибігає розпелехана і здивована. Дарка перша вискакує з дорожки.

— Нічого не сталося… не заглядайтеся всі так на мене… Наталю, іди… іди собі додому.

Пані перелякана:

— Панно Дарусю, що сталося!

— Боже мій… нічого не сталося… Маю двійки… Двійки маю!! — гукає Дарка, затулюючи водночас кулаком уста, щоб стримати плач, який стогоном намагається прорватися з грудей.

Пані застає Дарку в кутку з лицем до стіни. Вона вся стрясається від сліз, що пливуть у неї з очей, мов із гірського джерела. Пані кладе свою руку Дарці на плечі.

— Заспокойтеся, панно Дарусю, маєте тепер кілька днів вільного… поїдете додому… відпочинете коло мамусі… Не ви перша і не остання, що несправедливо…

Дарка відриває долоні від своїх, підпухлих під самі зрячки очей:

— Чого пані добродійка, хочуть від мене? До ніякого дому я не поїду… Ой, прошу залишити мене в спокої… ніколи… ніколи з таким свідоцтвом я не покажуся мамі на очі… бо… я ніколи… я не хотіла оббріхувати своєї мами… я…

Пані не відходить:

— Не будьте дитиною, панно Дарусю! Додому мусите поїхати на ці малі вакації… Аж тоді б ваші батьки Бог зна що подумали собі про вас!

Дарка затикає долонями вуха:

— Спокою… ой, спокою… нікуди я не поїду…

Заходить по неї Стефко Підгірський: як то вона не їде? Що ж дома переказати? Нічого. Нічого? Еге ж, нічого. Першого дня ферій Дарка встає вранці, як звичайно до школи, одягається і виходить з дому. Ніхто не допитується куди. Коли повертається на обід, господиня, ображена такою самоволею, не питається, звідки Дарка вернулася. Але вже наступного дня вполудне застає Дарка тата на квартирі. Вмить догадується, хто викликав його сюди. Тато, мабуть, тільки що приїхав, бо на шиї мав ще шалик і не встиг іще навіть чаю допити. Дарку вдарило і заболіло таке таткове нещасне, почорніле обличчя.

— Татусю! — скрикує Дарка з такою нелукавою радістю, з таким глибоким чуттям у тій радості, що зразу попадає в таткові обійми. Тато схвильований, щось не досказує в півсловах, тулить Дарку до грудей і обціловує кожний волосок на ній.

— О, татусь! — виривається Дарці десь під серцем прихована правда, про яку вона сама не знала. — Я так хотіла, щоб ви приїхали… ніхто, тільки татусь…

Не треба багато говорити, бо пані й так уже майже все розповіла татові. Тато ще обов'язково поговорить про цю справу з паном директором. Навіщо їй це знати? Для неї досить тієї солодкої певности, що кожне таткове