Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
Раніше письменник уникав політики і теорії, прагнув залишатися на рівні кругозору свого героя — середнього німця. В «Трьох товаришах», наприклад, він разом з Роббі Локампом усвідомлює світ як ірраціональний хаос («Я підводжу очі до неба бевумного бога, який вигадав життя і смерть, щоб розігнати свою нудьгу») і ставить на цьому крапку. Правда, Равік у «Тріумфальній арці» або Гребер у романі «Час жити і час помирати» роздумують над тим, що їх оточує, значно інтенсивніше, ніж старі ремарківські герої. Проте їхня філософія швидше просто «життєва», їх роздуми — спроба встановити і закріпити моральні норми людської поведінки; у Гребера, до речі, спроба більш чи менш вдала. Але ніколи ще персонажі Ремарка не прагнули з такою наполегливістю пробитись до пізнання основних пружин і важелів буття, як це робить Людвіг Бодмер у «Чорному обеліску».
Коли письменник починає філософствувати, — добре це чи погано, — таке запитання, поставлене безвідносно до чогось, наївне і пусте. Художник не зобов’язаний безпосередньо виступати як професійний мислитель. З другого боку, навіть відмовляючись стати на будь-яку філософську позицію (як той же Ремарк у «Трьох товаришах»), письменник все одно сповідує чиюсь віру — в даному разі, віру агностиків, а частково ірраціоналістів і фаталістів.
Але підійдемо до питання конкретно, і виявиться, що воно аж ніяк не пусте. Ми бачили, як роздуми над історичною долею батьківщини, над об'єктивними шляхами людей свого покоління закономірно й логічно привели Ремарка до спроби з'ясувати собі центральні гносеологічні й сенсуалістські проблеми: усвідомлення необхідності активного втручання в життя примусило замислитись над законами самого життя. Таким чином, філософська насиченість «Чорного обеліска» не є результатом авторського капризу, а наслідком логічного розвитку ідейного задуму роману. Проте, можливо й сам того не помічаючи, Ремарк по суті справи здійснив карколомний стрибок: він перескочив через проблему «людина і суспільство», звернувшись безпосередньо до питання «людина і світ, людина і всесвіт» (постійна помилка всіх ідеалістів і стихійних матеріалістів, якими б щирими вони не були у своїх шуканнях!).
Це надало деяким епізодам роману рис крайньої метафізичної абстрактності (адже безпосередній зв’язок між конкретними спостереженнями й узагальнюючими міркуваннями був втрачений!), це штовхнуло автора до ряду реакційних теоретичних побудов, питома вага яких надзвичайно зросла навіть у порівнянні з колишніми його творами.
Отже, перед нами складна, химерна і суперечлива художня тканина. Надзвичайна для Ремарка політична зіркість, смілива і нещадна тенденційність в оцінці давніх своїх ворогів — мілітаризму й фашизму — сполучається з дивовижним теоретичним безсиллям; жадоба активного діяння наштовхується на опір філософських перепон; щире усвідомлення колишніх помилок поглиблює відчай. Але крізь все це пробивається реалістична правда, і ідейно-естетичні перемоги врешті-решт компенсують гіркоту втрат.
* * *
Політична злободенність «Чорного обеліска», роману, який розповідає про минуле, але повернутий в сучасне, лежить, так би мовити, на поверхні. Автор не тільки не приховує, але всіляко підкреслює її.
Так, епілог роману розповідає про долю героїв книги, головним чином, уже після другої світової війни. І це не випадкової письменник відкрито перекидає місток від 1923 до 1933 року. Всі ті, хто процвітав під час інфляції, хто так чи інакше сприяв підготовці реваншу, допомагав утвердженню націзму, і нині стоїть біля керма. Нова республіка забезпечила їм високі оклади і пенсії, щоб вони спокійно могли працювати над її умертвленням.
Такої виразності й чіткості ідейної мети не було в попередніх книгах Ремарка, якщо не рахувати роману «Час жити і час помирати».
Соковитими сатиричними мазками, які нагадують нам про традиції Гейне, Веєрта, Генріха Манна, змальовує Ремарк в «Чорному обеліску» картини розгулу реваншистських пристрастей, показує, як в піни похмурих післявоєнних часів виростав гітлерівський фашизм, батогом і пряником вербуючи собі прихильників.
Він накреслює карикатурні портрети тих «справжніх германців», які нічого не забули і нічого не навчилися: шкуродера Вацека, що сліпо вірить розгнузданій націстській демагогії, тупоголового Генріха Кроля, який народився «стоячи струнко», фельдфебеля Кнопфа, алкоголіка, ката своєї сім’ї.
«Із них, — говорить Ремарк, — і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну».
Особливо цікавий у романі образ Кнопфа: «Це худа людина у фуражці з козирком і з палицею в руці, яка, всупереч овоїй професії й тому, що вона за все життя не прочитала жодної книжки, крім стройового уставу, має вигляд Ніцше». Подібність фельдфебеля до Ніцше символічна, як символічна і сцена, де Кнопф з допомогою палиці «виховує» жінку й дочок (натяк на сумнозвісне висловлювання Ніцше: «Коли я йду до жінки, я беру з собою батіг»). Фельдфебель Кнопф — це ніцшеанський міф про «надлюдину», про «біляву бестію», так би мовити, в дії…
Заслугою Ремарка є те, що він зобразив Кнопфа, Вацека, Кроля не як психологічних феноменів, але як природне породження війни, як жертв пруссацького духу, що його так вперто насаджували і насаджують в кайзерівській, гінденбурзькій, гітлерівській та аденауерів-ській Німеччині. Ремарк добре розуміє, що головну відповідальність несуть не ці людці, а весь юнкерсько-буржуазний лад країни.
Заперечуючи Генріху Кролю, який «поринає в спогади» про «чудові часи» імператора Вільгельма, головний герой роману Людвіг Бодмер стверджує:
«Ми маємо зараз п’ять мільйонів безробітних, інфляцію, і нас переможено тому, що перед цим у нас був обожнюваний вами національний уряд! Тому, що цей уряд, охоплений манією величності, розпочав війну! Тому, що він цю війну програв! Тому, що той уряд складався з ваших улюблених бовдурів і опудал у мундирах! І не повертати їх треба, щоб поліпшити справу, а, навпаки, пильнувати, аби вони не повернулися, тому що вони знову втягнуть нас у війну».
Так само ясно уявляє собі Ремарк і соціально-економічну природу інфляції:
«Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безнадійних злиднях, а інша — купається в непевному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить».
Інфляція відіграє надзвичайно важливу ідейно-композиційну роль у романі. Це
