Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
Що це? Газетне повідомлення про чергову провокацію націстів, які розгулялися нині на всій території Федеративної Республіки Німеччини? Ні, цього разу — один з епізодів роману Еріха Марії Ремарка «Чорний обеліск». Дія книги розгортається у 1923—24 рр., тобто у ті часи, коли багато німців ще вірили, що одна світова війна — достатній урок для одного покоління.
Але як скидається життя перших років Веймарської республіки на західнонімецьку дійсність 50-х років. Цю подібність помітив сам письменник. Власне, з тяжких роздумів і песимістичних висновків, на які наштовхували Ремарка такі історичні аналогії, і народилася ідея «Чорного обеліска» — твору, часом надривного, похмуро-гротескного, але разом з тим різко викривального і — що не менш важливо — сповненого бентежних пошуків, поривань до переосмислення і переоцінки пройденого шляху.
Залишаючись громадянином США, Ремарк, проте, з 1954 р постійно живе в Європі, в Швейцарії, у своїй старій віллі поблизу Лаго-Маджіоре, яку він купив ще 1932 р., коли захворів на туберкульоз і йому так необхідне було прозоре й свіже повітря високогірних курортів. Але багато часу проводить тепер письменник на своїй батьківщині, у Федеративній Республіці Німеччини, допитливо й жадібно спостерігаючи життя країни. Востаннє він був у Німеччині понад двадцять років тому. Старі друзі або вмерли (і як мало з них природною смертю!), або змінились до невпізнання: з ними важко знайти спільну мову. Про ті нескінченно довгі дванадцять років, коли туї правили люди у коричневих сорочках і чорних мундирах, коли тут влаштовувались моторошні факельні процесії й гриміли військові оркестри, а потім споруджувалися плахи, сипалися бомби й палали, задихались в руїнах будинків жінки й діти, — про все це він знає тільки з книг, газет, розповідей очевидців Але ні, він пізнає ці дні і в панорамі міських руїн, і в попелі на душах людей. Він вже не молодий; у нього великий життєвий досвід, багатий запас спогадів, який дозволяє порівнювати, аналізувати, підсумовувати. Він добре пам’ятає, як це булр тоді, — в 1918, 20, 22; він написав про це книжки, що принесли йому світову славу. Вони — двадцятирічні юнаки, з обпаленими, постарілими серцями поверталися тоді з полів Фландрії й Польщі, з-під Вердена і з-під Риги. Стомленою ходою переможених йшли вони по землі, так рясно і так безглуздо политій їхньою кров’ю, повз колючий дріт, на якому висіли клапті їх шинелей, повз хрести, під якими гнили останки їх товаришів. Вони несли в собі невиразну, але гостру ненависть до війни й ниючий біль розбитих надій і запльованих ідеалів. І вони прийшли в світ, який здався їм ще страшнішим, ніж війна, бо вони тепер краще навчилися відрізняти його брехливість і підлість, але так і не зрозуміли їх причин. Цей світ скиґлив про зрадництво, що відібрало у нього перемогу, про жорстокість і несправедливість переможців, в той же час поволі готуючись до реваншу, до нового «розбігу». Цей світ проголошував пишні і сльозливі промови на могилах ним же вбитих юнаків, але з холодною байдужістю відштовхував тих, хто залишився живий. Вони бачили все це: були свідками того, як соціал-демократ Носке розстріляв німецьку революцію, як створювався Чорний рейхсвер, а потім і нацистські СА, як рурські магнати з допомогою своїх недавніх «смертельних ворогів» з Парижа, Нью-Йорка і Лондона починали відроджувати воєнну промисловість. Вони бачили все це, але не бажали усвідомлювати розмірів небезпеки. їм здавалося, що вони все одно безповоротно загинули, що страшніше минулого, яке й досі ще жило у нічних кошмарах, нічого бути не може. Вони хизувалися своїм удаваним цинізмом (нехай все йде до біса! яке мені діло до цього?), заколисували себе культом ефемерного «фронтового товаришування», тішилися безглуздістю свого «жертовного подвигу», трагізмом своє! «солдатської доблесті» і не заважали своїм ворогам кроїти нові мундири для них і для тих, хто прийшов у світ після них…
А час минав, життя продовжувалося. Ті, хто не залишився лежати у чужій землі і не пустив собі кулю в лоб у пориві відчаю, примушені були якось влаштовуватись, боролись за існування. Але вони це робили поодинці або маленькими жалюгідними групками, і тому то була не боротьба, а лише пристосування до світу післявоєнних хижаків і спекулянтів. Воно відбирало всі сили, всю увагу, всю волю, і вони не помітили, що за ці важкі й голодні роки поруч з ними виросло нове покоління, якому вони так і не встигли по-справ-жньому розтлумачити, наскільки жахлива, злочинна і безглузда війна. А коли навіть і розповідали про це, то так уривчасто, нерівно і туманно, що післявоєнні хлопчаки, з властивою цьому племені жадобою романтики, більше спалахували любов’ю до їхньої холодної мужності і «солдатського братерства», ніж довір’ям до їхньої ненависті.
Зате ті — другі, — які занапастили їх власну юність, не дрімали. Старі самозакохані генерали диктували мемуари, бадьорі літні офіцери вчили хлопчаків марширувати і співати «Wacht am Rhein», а респектабельні державні радники і генеральні директори допомагали збивати докупи «партію пана Гітлера». Так створювались умови для фашизму й нової війни. І вона вибухнула, ще страшніша й кривавіша, ніж її попередниця, і закінчилася — як і слід було чекати — катастрофою, ще жахливішою і трагічнішою… І… все почалося тепер спочатку в Західній Німеччині: генерали знову пишуть мемуари, офіцери муштрують хлопчаків, а державні радники і генеральні директори допомагають відродженню реваншизму.
Правда, нема ще нового Гітлера, але він з'явиться, обов’язково з’явиться, якщо не перешкодити цьому, не зупинити, не запобігти…
Але як? І чи можливо взагалі чомусь перешкодити, щось розумно спрямувати в цьому «збожеволілому світі», який мчить з усе зростаючою швидкістю від катастрофи до катастрофи? Чи не є така алогічна, протиприродна і безглузда повторюваність подій наслідком дії якихось невмолимих законів природи, невідомих нашому слабкому розуму? Що взагалі являє собою навколишній світ? Чи просто хаос, чи точку застосування якихось недоступних для пізнання об’єктивних сил?..
Звичайно, вже самі ці питання свідчать про, так би мовити, «первозданну» філософську наївність Ремарка, про значний вплив на систему його поглядів сучасного ідеалізму і сучасної агностики. Все те, над чим він болісно б’ється, так і не приходячи (як ми побачимо далі) до якогось певного рішення, давно вже з’ясовано марксизмом-ленінізмом. Світові війни, кризи, фашизм — це, безумовно, породження певних закономірностей, в даному випадку — органічних
