Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
Ніка навчалася вже у третьому класі і вважала себе цілком самостійною. Мама Регіна часто затримувалася на роботі допізна, і дівчинка тепер не чекала її склавши руки. І в крамницю ходила, і посуд мила, і навіть приготувати вечерю могла. Саме у цей час біля новенького будинку під червоною черепицею, що, як гриб-червоноголовець, присів якраз навпроти вікон їхньої квартири, з’явилося цуценя. Дворик біля того червоноголовця – вузька заасфальтована смужка, такий собі п’ятачок, обнесений сірим муром із залізною хвірткою. На ньому ніде не те що розбігтися, а й пройтися. А господар свого цуцика ще й на прив’язь посадив – ланцюжок зовсім короткий, метр чи півтора. Маленький бранець тільки хоче підійти до порога чи до лавки, а він уже й натягнувся.
Цілими днями песик, як і Ніка, сам-один. Але куди ж йому, бідному, себе подіти? Він же уроків не робить, книжок не читає, телевізор не дивиться, посуд не миє та й навіть світу білого за муром та литою металевою хвірткою не бачить. Ніка згори, зі свого вікна та з балкона, бачить усе навколо, а він із землі – нічогісінько. Скавучить, бідний, скавучить, тоді стомиться, затихне, приляже біля буди на гумовий килимок, зітхне тяжко, покладе чорну волохату голову на лапки і лежить. А тоді схопиться і знову заводиться – гав-гав-гав, гав-гав-гав! Господар увечері повернеться, він до нього – і хвостиком крутить, і підскакує, і лизнути намагається. А той, сердитий, набурмосений, ногою малого відштовхне і – хрясь дверима перед самісіньким його носиком. Мовляв, що за цуценячі ніжності, не для того я тебе взяв, щоб гратися з тобою, знай своє місце, а до мене – зась. І хоч би раз відв’язав та вигуляв. Тільки виставить алюмінієву миску з їжею через поріг і знову – хрясь дверима. Песик миску вилиже і починає нею у дворику по асфальту футболити, аж виляски йдуть по всіх вікнах дев’ятиповерхівки. Господар вийде, насвариться на нього, забере миску – і знову цуценя не знає, чим зайнятися і куди себе подіти. Скавулить, до людей проситься, не розуміє, що з нього таким чином злющого-презлющого цербера готують.
Ніку те скавуління аж до сліз доводило. Так їй шкода цуцика, що й уроки в голову не лізуть. Якось не витримала. Дістала з холодильника ковбасу, зробила кілька канапок, вийшла у двір, обійшла дев’ятиповерхівку і зупинилася перед будинком-грибом. Щоправда, із землі він таким не здавався, бо ні червоного даху, ні вікон за високою огорожею не було видно. По той бік загавкало цуценя, але зовсім не сердито, скоріше якось благально. Вона уявила, як воно крутить-вертить шиєю з білою плямкою у формі бантика, як махає хвостиком і намагається зазирнути крізь шпарину в муровано-залізній загорожі. Спробувала відчинити хвіртку, але не змогла. Вхопилася за її гострий верх, підтягнулася, перехилилася і зіскочила у дворик.
Впала на коліна і сама мало не заскавучала від болю. Ну от, на нових спортивних – дірка, тепер доведеться пояснювати, звідки вона взялася. Але що то порівняно з цуценячою радістю – у чорного волохатика мало хвіст не відпав, так він ним крутив-вертів. Собача на льоту вхопило канапку, тоді другу, третю і вдячно лизнуло Ніку в щоку. Ніка рушила до хвіртки, вже вхопилася за металеву поперечину вгорі. Цуценя рвонулося за нею, але короткий ланцюг, яким його прив’язали до буди, голосно дзвякнув і натягнувся. Песик заскавучав. Ніка рішуче повернулася, відстібнула повідок на шиї.
Увечері до них прийшли – чоловік із будинку навпроти й міліціонер. Хтось із сусідів бачив, як Ніка через хвіртку перелазила, і сказав господареві, який кинувся шукати пропажу. Ніка затялася: це її собака, вона його на вулиці підібрала і нікому не віддасть. Хіба мало на світі чорних волохатих цуценят? Чоловік доводив своє: він його купив, годував, сторожувати вчив, а це теж чогось вартує. Одне слово, на кругленьку суму тягне така крадіжка. Міліціонер взявся складати протокол про викрадення пса. Мама Регіна повела сусіда на кухню, на розмову тет-а-тет.
У міліцію Ніку не повезли, як погрожував дільничний, але цуценя забрали. А коли незвані гості пішли, мама Регіна дала волю роздратуванню.
– Як ти могла – залізти до чужої хати?! Як?!
– Я не залазила до хати, тільки у дворик перелізла, – виправдовувалася Ніка.
– Перелізла вона… Уявляю, як ти перелазила… Скільки очей у вікнах нашого будинку стежили за тобою… Скільки розмов тепер буде! Забратися на чуже подвір’я, вкрасти чужу річ!
– Це не річ, а собака! Він живий. Він дуже плакав і просив мене зняти з нього ланцюга, визволити його з полону.
– Та що це ти таке говориш? Собака просив… Ще скажи, що ти собачу мову розумієш!
– Розумію!
– Ну знаєш, Ніко, всяким фантазіям є межа. Та це вже й не фантазія, а фанаберія. А фанаберії можуть хтозна до чого призвести. І затям, запиши собі на лобі: залазити на чужу територію, брехати, красти – не можна. Не мож-на!
Ніка вперто стояла на своєму: вона не брехала і не крала, а рятувала собаку від жорстокого поводження. Це того пузатого дядька, який прив’язав цуцика на ланцюг довжиною один метр, треба було б до міліції забрати і покарати. Чому ніхто не пожалів цуценя? Хіба люди з вікон не бачать, як воно мучиться? Бач, Ніку вони зразу вгледіли, а як той пузань його носаками черевиків відкидає від себе, чомусь не бачать.
– Це не наша справа. А ти… – Мама Регіна вийшла з кімнати і сказала вже на кухні,
