Спартак - Рафаелло Джованьолі
— Присягаюсь, як порядний могильник, що в котлету для цієї огидної тварюки Велленія (так звали жебрака) слід утовкмачити кавалок бичатини, який він прив'язує нитками до грудей, щоб розчулити занадто вразливих громадян.
Пролунав новий вибух реготу.
— Якби Юпітер не був такий ледачий і не спав так міцно, йому не завадило б витратити одну з блискавиць, щоб спалити могильника Лувенія — оце смердюче бездонне барило.
— Присягаюсь чорним скіпетром Плутона, я кулаками посаджу на твоїй поганій пиці таку болячку, що ти з повним правом благатимеш у людей співчуття! — крикнув могильник і розлютований скочив з лави.
— Ану лишень підійди, йолопе! — гаркнув жебрак і теж схопився, стискуючи кулаки. — Підійди! Присягаюсь крилами Меркурія, я спроваджу тебе до Харона! Та ще й увіпхну межи твої вовчі ікла монету за перевіз!
— Ану, вгамуйтесь, ви, старі одоробла! — гримнув Гай Таурівій, величезного зросту цирковий атлет, захоплений грою в кості. — Угамуйтеся, бо, присягаюсь богами — покровителями Риму, схоплю обох і так трісну один об одного, що зітру на мотлох!
На щастя, цієї миті Лутація Одноока і Азур, її рабиня-ефіопка, поставили на столи два величезні блюда, повні паруючих котлет. Обидві супротивні компанії з несамовитою пожадливістю накинулися на страву.
Водночас за іншими столами під стукіт костей і брутальні лайки йшли розмови на найулюбленішу тему дня — про змагання гладіаторів у цирку.
Вільні громадяни, які мали щастя відвідувати цирк, розповідали про них чудеса тим, які, будучи рабами, не мали права туди ходити.
Усі до небес вихваляли мужність і силу Спартака.
— Якби він народився римлянином, то в нього було б усе необхідне, щоб стати героєм, — тоном зверхності сказав атлет Гай Таурівій, римлянин за походженням.
— Шкода, що він — варвар! — зневажливо кинув Емілій Варін, юнак, який уже в двадцять років мав на своєму вродливому обличчі зрадливі зморшки передчасної старості.
— Та й поталанило ж цьому Спартакові! — сказав старий, кульгавий, з широким шрамом на лобі ветеран африканського легіону.
— Дезертир, а дістав волю!.. І трапляються ж такі дивовижні події! Га? Не інакше, Сулла був тієї хвилини у добрячому настрої, коли так розщедрився.
— Отам попозлився ланіста Акціан! — зауважив старий гладіатор.
— Ще й як!.. Виходив з цирку, то репетував, що його обікрали, розорили, зарізали…
— А його товар таки щедро оплатив Сулла.
— Замолоду Сулла був досить бідний, — сказав атлет. — Я знав громадянина, в домі якого Сулла прожив кілька років на всьому готовому, платячи по три тисячі сестерцій на рік. У війні з Мітрідатом і під час облоги Афін він узяв собі лев'ячу частку здобичі. Потім настав час проскрипцій, і, чи повірите, за його наказом було вбито сімнадцять консулів, сім преторів, шістдесят еділів та квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян, а все їхнє майно конфісковано. То хіба ж тоді нічого не перепало йому самому?
— Хотів би я мати хоч малесеньку часточку від того, що йому дісталося під час проскрипцій.
— Та все дарма, — промовив Емілій Варін. Наймолодший серед усіх присутніх, проте вже доволі навчений життям, він був схильний цього вечора філософствувати. — Ця людина, яка з бідної стала такою багатою і зробилася тріумфатором та диктатором Риму, людина, якій республіка поставила перед рострами золотий монумент з написом «Корнелій Сулла Щасливий — імператор», — ця можновладна людина уражена, розбита такою недугою, від якої не можуть урятувати ні золото, ні ліки.
— Отак йому й треба! — крикнув кривий легіонер, який колись був учасником африканських війн і досі шанував пам'ять Гая Марія. — Так йому і треба, цьому дикому звірові, цьому чудищу в людській подобі. Це йому кара за кров тих шести тисяч самнітів, які повірили йому на слово, що їм буде збережено життя, склали зброю і яких він наказав повбивати в цирку стрілами. Від несамовитих криків цих бідолах усі сенатори, що зібралися в курії. Гостілія, охоплені страхом, скочили з місць. А він з жорстоким спокоєм сказав їм: «Не тривожтесь, отці-сенатори. Це за моїм наказом карають кількох зловмисників; продовжуйте вашу нараду».
— А різанина у Пренесті, де він наказав забити в одну ніч без розбору віку і статі дванадцять тисяч нещасних городян, за винятком того чоловіка, в якого гостював?
— Гей, хлопці! — закричала Лутація з своєї лави, де готувала на олов'яній сковороді кролятину. — Ви там щось погане плещете про диктатора Суллу Щасливого. Раджу вам прикусити язика. Я не хочу, щоб у моїй таверні ображали ім'я найвидатнішого з римлян.
— О! Чи ви бачили! Ця одноока відьма належить до партії Сулли! — крикнув старий легіонер.
— Гей ти, Мецію, — застеріг могильник Лувеній, — не смій зневажати нашу любу Лутацію!
Хтозна, чим кінчилася б ця нова суперечка, коли б знадвору не почулося щось подібне до співу сиплуватих жіночих голосів. Усі голови повернулися до дверей. У кімнату, горланячи і пританцьовуючи, входило п'ятеро жінок у коротких до непристойного сукнях.
Ми не будемо затримуватись на сценах, пов'язаних з появою цих пропащих створінь. Відзначимо натомість, що Лутація в цей час дбайливо збирала вечерю на окремому столі, щоб потім перенести до другої кімнати. Судячи з її дбайливості, вечеря та мала бути дуже пишною.
— Кого ти сьогодні частуватимеш цією кошатиною під виглядом смажених кролів? — спитав жебрак Велленій.
— О, вона, мабуть, чекає на вечерю Марка Красса!
— Та ні, Помпея Великого.
Ці жарти і пересмішки тривали, доки в дверях не з'явився могутній чоловік колосального зросту, вродливий, хоч уже з сивиною.
— А, Требоній…
— Привіт тобі, Требонію!..
— Просимо до нас, Требонію! — почулися вигуки кількох голосів одразу.
Требоній був колись ланістою. Вже кілька років він постійно відвідував усі дешеві харчевні і таверни Есквіліна та Субурри, де звичайно збиралися ці бідолахи.
Про нього потай говорили, що він був одним з тих, до
