Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Хорхе Луїс Борхес
Після сніданку я все ж таки втер носа полковникові Херрапо. Аби продемонструвати йому, що його faux pas[88] не зіпсував наших чудових відносин, я пригостив його сигарою «Аванті» від Голядкіна і навіть не відмовив собі у приємності прикурити йому сигару. Оце називається дати ляпаса в білій рукавичці!
Цього вечора, а то був мій третій вечір у цьому поїзді, юний Бібілоні надзвичайно мене розчарував. Я збирався розповісти йому про власні любовні пригоди, розказати історійки, що їх переважно не довіряють комусь першому-ліпшому, однак у купе його не було. У мене виникли неприємні підозри: чи, бува, молодий мулат не пішов до купе баронеси Пуффендорф? Іноді я стаю подібним до Шерлока Голмса; ось і зараз я спритно відволік увагу вартового, підсунувши йому унікальну парагвайську монету, і спробував, наче справжня собака Баскервілів, почути та побачити все, що діялося на території нашого вагона. (До речі, полковник дуже рано пішов до себе). Щоправда, я переконався лишень в одному: довкола панували морок і мертва тиша. Все ж я не довго нудьгував, чекаючи. На мій превеликий подив, відкрилися двері купе падре Брауна — і звідти вислизнула баронеса. На якусь мить я перестав панувати над собою, і це можна пробачити людині, в чиїх жилах тече гаряча кров роду Монтенегро. На щастя, я дуже швидко зметикував, що і до чого. Баронеса ходила сповідатися. Зачіска її розкошлалася, а одяг — яскраво-червоний пеньюар, розшитий срібними балеринами та золотими паяцами, — був більш ніж легким. На лиці у баронеси не було макіяжу, а оскільки в будь-якій ситуації ця дама залишалася справжньою жінкою, вона прошмигнула до себе, щоб я часом не побачив її без звичної маски. Я розкурив препогану сигару від молодого поета Бібілоні та прийняв філософське рішення йти спати.
Ще одна халепа сталася зі мною в моєму купе: сеньйор Голядкін іще навіть не збирався лягати. Я посміхнувся: ми провели разом тільки два дні, а цей непоказний сеньйор уже почав наслідувати мої богемні та світські звички, адже театри та клуби — це щоразу безсонні ночі. З новою роллю, як ви розумієте, він справлявся кепсько. Голядкін виглядав розгубленим і неуважним, він нервував. Хоч я вже позіхав і мені злипалися очі, він почав розповідати у всіх подробицях свою сіреньку, та, можливо, апокрифічну біографію. Сказав, що був конюхом, а пізніше — коханцем княгині Клавдії Федорівни. З цинічністю, яка нагадала мені найризикованіші сторінки з роману «Жіль Блаз із Сантільяни»[89], він зізнався, що зрадив довіру княгині та її сповідника падре Абрамовича і вкрав у неї величезний діамант, рівних якому немає; тільки деякі огріхи ограновування не дозволяли йому вважатися найдорожчим у світі. Двадцять років віддаляли Голядкіна від тої ночі пристрасних любощів, коли він вчинив крадіжку і втік. За цей час червоною хвилею революції з царської Росії викинуло і пограбовану княгиню, і зрадливого конюха-коханця. Як тільки він перетнув кордон, почалася потрійна одіссея: княгиня шукала засобів для існування, Голядкін шукав княгиню, щоби повернути їй діамант, а міжнародна банда грабіжників, які також шукали діамант, дихала в спину Голядкіну.
Тим часом він побував у південноафриканських копальнях, у бразильських лабораторіях, на болівійських ринках; з’їв пуд лиха і не раз опинявся у вкрай небезпечних ситуаціях, але жодного разу йому не спало на думку продати діамант, який став для нього символом розкаяння та надії. З плином часу княгиня Клавдія Федорівна зробилася для Голядкіна живим втіленням образу лагідної та величної Росії, спаплюженої конюхами та всілякими утопістами. Йому все ніяк не вдавалося розшукати княгиню, і від цього його любов до неї з кожним днем ставала дедалі сильнішою і пристраснішою. Нещодавно до нього долетіли чутки, нібито вона живе в Аргентинській Республіці та керує там, не втрачаючи при цьому свого аристократичного апломбу, певним прибутковим закладом на набережній в самій Авельянеді[90]. Голядкін відразу ж забрав діамант зі сховку — і тепер, коли він знав, де саме перебуває княгиня, найголовнішим для нього було за всяку ціну зберегти призначену для неї коштовність. Навіть ціною власного життя.
Звісно, ця довга і така щира історія Голядкіна, конюха і злодія, не могла залишити мене байдужим. З притаманною мені відвертістю, хоч і в дуже ввічливій формі, я висловив сумнів: чи цей чудовий діамант існує в принципі? Мій сумнів його дуже зачепив. Він витягнув чемоданчик зі штучної крокодилової шкіри і вийняв звідти два однаковісінькі футляри; потім один із них Голядкін відкрив. Геть сумніви! Там, на оксамитовій подушечці, лежав рідний брат «Кохінура». У людях мене зворушує все людське. Я відчув щире співчуття до нещасного Голядкіна: доля на одну ніч зробила його коханцем княгині Клавдії Федорівни, а тепер він під стукіт коліс, їдучи потягом, розповідає історію своїх незгод незнайомому аргентинському джентльменові, який від сьогодні готовий, як тільки може, йому допомагати. Щоби підбадьорити Голядкіна, я сказав, що переслідування банди грабіжників є не настільки небезпечним, як переслідування поліції; потім я розповів йому блискавично вигадану мною історію про те, як після поліцейської облави в «Salon Doré»[91] моє прізвище, чи не найдавніше в Аргентинській Республіці[92], безславно потрапило до кримінальної картотеки.
Але мені важко було зрозуміти психологію мого новоспеченого друга. Двадцять років він не бачив любого йому обличчя, а зараз, напередодні їхньої радісної зустрічі, геть зовсім втратив упевненість у собі.
Попри мою репутацію, справді заслужену, людини з богеми, я притримуюся певного режиму; мені було важко заснути в цей настільки пізній час. Я перебирав у пам’яті розповіді про діамант, який знаходився так близько, і про княгиню, яка знаходилася так далеко. Сеньйор Голядкін (безумовно, він перебував під враженням від моєї шляхетної щирості) також цілу ніч крутився на своїй верхній полиці та все ніяк не міг заснути.
Ранок приніс мені дві великі втіхи. По-перше, з’явилися перші ознаки пампасів — такі милі оку кожного аргентинця, а надто коли йдеться про творчу натуру, художника. На рівнину падало рясне сонячне проміння. Під його благодайним світлом навіть телеграфні стовпи, огорожі з дроту і бур’яни, здавалося, заплакали від щастя. Небо
