Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«У такому разі як бути з дочкою?..Залишати її в тутешній глушині не годиться, бо тоді я не зможу здійснити свого задуму щодо її майбутнього. Я розповів про неї пані із Західного флігеля, і вона радо погодилася взяти її на своє виховання. Буде добре, якщо дівчинка протягом певного часу звикне до неї. Після того я збираюся відкрито справити обряд одягання хакама», — переконував Ґендзі. «Я цього й сподівалася», — подумала пані Акасі, та все одно серце в неї болісно защеміло. «І навіть якщо ви візьмете її до себе, як рідну дитину, то хіба чутка серед людей про її низьке походження не зашкодить їй у світі?» — сказала вона. Тож і не дивно, що не хотіла відпускати дочки. «Вам нема чого турбуватися про її майбутнє. Пані із Західного флігеля переживає, що досі, ось уже впродовж кількох років, не має дітей. Навіть колишню жрицю, вже дорослу, вона взяла під свою опіку. Тим паче таку милу дівчинку вона полюбить з першого погляду, бо в неї добра вдача», — підкреслював Ґендзі незвичайні чесноти своєї дружини. «Колись, ще в юному віці, краєм вуха я чула, що люди гадали, кого Ґендзі обере за дружину. І от за велінням долі його вибір остаточно впав на пані із Західного флігеля, одну з найпривабливіших жінок, яких він коли-небудь знав», — згадала пані Акасі й подумала: «Хіба її не дратуватиме, якщо поруч з нею раптом з’явиться незначна особа, негідна нічим зрівнятися з нею. О ні, за себе я не переживаю, та от майбутнє моєї малолітньої дочки врешті-решт залежить від пані із Західного флігеля. А якщо так, то краще і справді віддати її тепер, поки вона мало що розуміє». «Якщо я відпущу її, то сама на що зможу сподіватися? Хто розвіє тоді мою самотність? Адже і міністр не матиме причини відвідувати мене», — страждала жінка, нарікаючи на свою нещасну долю.

«Не треба так сильно переживати! Хоча вам буде тяжко залишитися без дочки, але передусім подбаймо про її щасливе майбутнє, — порадила розважлива мати-монахиня. — Адже для пана міністра це не скороминуща примха. Тому треба віддати дочку під його повну опіку. Доля дітей навіть самого Імператора залежить від становища їхньої матері. От, скажімо, пан міністр, якому немає рівних у світі, служить у палаці, як простий підданий. А все через те, що батько його матері, покійний Дайнаґон, не мав досить високого рангу і міністр став сином простої кої. Про звичайних людей годі й казати. Також дочка принца крові або міністра не має на що розраховувати, якщо сім’я її матері втратила вплив у світі, і навіть сам батько поставиться до неї гірше, ніж до інших. Становище вашої дочки набагато гірше. Адже якщо хтось із шляхетних жінок народить панові міністру дочку, вашу ніхто й не помічатиме. Лише дитина, яка користується батьковою прихильністю, може сподіватися на міцне становище й повагу в світі. Що стосується церемонії надягання хакама, то справити її у глушині з блиском нам не вдалося б, хоч би як ми старалися. Тож віддайте дочку під опіку пана міністра, а самі спостерігайте за її долею збоку».

Пані Акасі зверталася за порадами до мудрих людей і до ворожбитів, й оскільки всі вони одностайно казали, що краще віддати дочку панові міністру, то вона змирилася з такою необхідністю. Хоча сам міністр і вирішив забрати дочку до себе, але прямо про це не казав, розуміючи, що тоді пані Акасі страшно засмутиться. «Як збираєтеся ви справити церемонію надягання хакама?» — написав він їй одного разу й отримав відповідь, яка його розчулила до сліз: «Я розумію, що не можна залишати дочку під опікою такої нікчемної, як я, особи, бо тоді вона не матиме доброго майбутнього, але я переживаю, чи не сміятимуться з неї ті, серед кого вона житиме?»

Вибравши сприятливий день, Ґендзі велів потай готувати все необхідне для переїзду. Хоча думка про розлуку з дочкою засмучувала пані Акасі, вона втішала себе тим, що робить це заради її гідного майбутнього становища. Звертаючись до годувальниці, пані Акасі сказала: «Тепер і ви мене покидаєте. Досі своїми щирими розмовами ви розвіювали мою самотність і тугу. То як я житиму, коли не матиму такої опори?» — і заплакала. «Видно, так уже судилося, — крізь сльози відповіла годувальниця. — Доля несподівано звела мене з вами, і я ніколи не забуду, якими добрими ви були до мене упродовж останніх років. Сподіваюсь, що ми ще колись зустрінемося. Та якби ви знали, як мені гірко відчувати, що відтепер доведеться жити в незнайомому місці, серед чужих людей!» Ось так у сльозах минали дні за днями, аж поки не настав дванадцятий місяць.

Часто падав сніг або град, і в Ої з кожним днем ставало дедалі сумніше. «І за що випала мені така сумна доля?» — нарікала пані Акасі. Цілими днями вона тільки те й робила, що чепурила свою маленьку дочку, погладжуючи її волосся.

Одного ранку, коли з темного неба сипав густий сніг, вона сиділа, поринувши в нескінченні роздуми про минуле й прийдешнє. Сьогодні, як ніколи раніше, вона влаштувалася на самій галереї і в задумі поглядала на вкритий льодом ставок. На ній було кілька шарів м’якого білого одягу, накинутих один на одного. Дивлячись на її самотню постать і схилену голову, служниці мимоволі думали, що немає на світі благороднішої за неї особи. Витираючи сльози, пані Акасі зітхала: «О, як сумно буде в таку погоду потім...

Навіть тоді,

Коли засипле сніг

Гірські дороги,

Зі столиці вісток

Я все одно чекатиму...» —

сказала вона, й годувальниця крізь сльози відповіла:

«Навіть як доведеться

Пробиватись у гори Йосіно,

Снігом завалені,

Серце дорогу віднайде

І вістку принесе...»

Як тільки почав танути сніг, Ґендзі навідався в Ої. Як завжди, пані Акасі очікувала його з нетерпінням, але сьогодні від думки про неминучу розлуку з дочкою в неї болісно защеміло серце. А втім, кого, крім себе, вона могла в цьому звинувачувати? «Зрештою все в моїй волі. Якщо я буду проти, він навряд чи забере її силоміць. О, як нерозумно я зробила...» — думала вона, але, щоб не здаватися легковажною, від свого наміру не відмовилася. Дивлячись на гарненьку дочку, що сиділа перед матір’ю, Ґендзі не сумнівався у тому, що їй судилася незвичайна доля. З нинішньої весни її волосся стало набагато довшим і, як у монахині, блискучою хвилею спадало на плечі. А для опису її обличчя й чарівних очей я просто не знаходжу слів. До самого ранку Ґендзі знову й знову намагався втішити пані Акасі, уявляючи собі, в якому мороку опинилася її душа від самої думки, що доведеться віддати дитину в чужі руки. «І навіщо я сумую, якщо ви не ставитеся до неї як до людини такого низького походження, як я?..» — казала нещасна жінка, ледве стримуючи сльози. Дочка, нічого не розуміючи, наївно думала тільки про те, як би швидше поїхати. Мати