Пані Боварі - Гюстав Флобер
Велика шафа заважала відчиняти двері. Навпроти вікна в сад було ще одне кругле віконце, що виходило на подвір'я; на столі біля складаного ліжка стояв глечик з водою, лежали два гребінці і шматочок голубого мила на вищербленій тарілці. На стінах були розвішані чотки, медалі, кілька зображень мадонни і кропильниця, зроблена з кокосового горіха. На комоді, застеленому сукном, неначе вівтар, стояла скринька з черепашок, подарована Віктором; тут же були лійка та м'яч, зошити, географія в малюнках, пара черевиків, а під дзеркалом, на цвяшку висіла на стрічках плюшева шапочка. Фелісіте настільки вже звикла збирати непотрібні речі, що зберігала навіть старий сюртук пана. Весь мотлох, який пані Обен хотіла викинути, вона знесла у свою кімнату. На краю комода стояли штучні квіти, над слуховим вікном висів портрет графа д'Артуа.
Лулу, прикріплений до дощечки, стояв на комині, що виходив у кімнату. Як тільки починало світати, Фелісіте прокидалась, дивилась на Лулу і, заспокоєна, пригадувала найменші подробиці незначних подій минувшини. Живучи самотньо, вона, немов сновида, перебувала в якомусь заціпенінні. Лише процесія під час свята тіла Господня трохи оживляла її. Вона обходила сусідів і збирала свічники та циновки, щоб прикрасити вівтар, який споруджували на вулиці.
У церкві Фелісіте завжди вдивлялась у зображення Святого Духа і помітила, що він трохи схожий на її папугу. Ця схожість особливо була помітна на дешевих лубочних малюнках, які зображували хрещення Спасителя. Святий Дух — з пурпуровими крилами та з смарагдовим тулубом — був справжнім портретом Лулу.
Фелісіте купила собі такий малюнок і повісила його там, де раніше висів портрет графа д'Артуа; тепер вона одночасно бачила обох — і Лулу, і Святого Духа. Вони об'єдналися в її уяві в одне ціле; схожість із святим духом освячувала папугу, а Святий Дух відтепер став для неї ще живішим і зрозумілішим. Бог-отець для свого втілення не міг обрати голуба, оскільки ці птахи не можуть розмовляти, він, напевне, обрав для цього одного з предків Лулу. І Фелісіте молилася, дивлячись на ікону, однак час од часу поглядала й на птаха.
Вона навіть хотіла було піти в черниці, але пані Обен відрадила її.
Незабаром трапилась надзвичайна подія: одружився Поль.
Він спочатку служив писарем у нотаря, потім спробував себе в комерції, на митниці, в податному відомстві й хотів уже поступити в департамент охорони лісів і річок, коли раптом в тридцять шість років його наче з неба осяйнуло — він, нарешті, знайшов своє покликання: реєстратура! Там він виявив неабиякий хист, і контролер видав за нього свою дочку й пообіцяв йому протекцію.
Поль посоліднішав і якось приїхав з своєю дружиною до матері.
Дружина гудила звичаї Пон-л'Евека, бундючилась, немов принцеса, і ображала Фелісіте. Пані Обен по її від'їзді зітхнула з полегшенням.
Через тиждень одержали звістку про смерть пана Буре на заїжджому дворі, десь у Нижній Бретані. Чутки про те, що він вкоротив собі віку, підтвердилися; одразу ж виникли сумніви щодо його чесності. Пані Обен уважно перевірила стан своїх рахунків і виявила багато шахрайств і зловживань; витрати орендних грошей, таємний розпродаж лісів, підроблені розписки і так далі. Але це ще не все: у Буре, як виявилось, була незаконна дитина; він «мав зв'язок з однією особою з Дозюле».
Все це дуже пригнітило пані Обен. В березні 1853 року у неї почало боліти в грудях, горло й язик вкрило нальотом; п'явки не полегшили її страждань, і на дев'ятий вечір вона померла, маючи рівно сімдесят два роки, але завдяки темному волоссю, яке облямовувало її бліде, подзьобане віспою обличчя, вона здавалась молодшою. Небагато жителів Пон-л'Евека уболівало за пані Обен, бо вона завжди зневажливо ставилась до них.
Фелісіте побивалася за своєю пані так, як за хазяями не побиваються. Думка, що пані померла раніше од неї, не давала їй спокою, це здавалось їй чимсь надзвичайним, неможливим і дивовижним.
Через десять днів, — стільки часу потрібно було, щоб приїхати з Безансона, — прибули спадкоємці. Невістка понишпорила в шухлядах, відібрала для себе найкращі меблі, а решту продала. Після цього Поль з дружиною повернувся до себе. Крісло пані Обен, її круглий столик, грілка, вісім стільців — все зникло! Лише жовті квадратні плями на стінах свідчили, що тут колись висіли гравюри. Родичі забрали з собою навіть два ліжка з матрацами, а з стінної шафи щез увесь одяг та іграшки Віргінії! Фелісіте обійшла всі кімнати і сп'яніла від горя.
Наступного дня на дверях уже висіло повідомлення про продаж, і аптекар крикнув Фелісіте на вухо, що будинок продається.
Вона похитнулась і мусила сісти. Найбільше засмучувала Фелісіте думка, що їй доведеться залишити кімнату, де так добре жилося бідоласі Лулу. Кидаючи на нього сумні погляди, Фелісіте з палким благанням зверталась до Святого Духа; вона звикла молитися навколішках перед папугою, неначе перед ідолом. Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь дахове вікно, вдаряло іноді в його скляне око, яке спалахувало тоді вогнем; це викликало у Фелісіте релігійний екстаз.
Пані Обен залишила їй пенсію в триста вісімдесят франків. Сад і город забезпечували її овочами й фруктами; одягтись вона теж мала у що. Фелісіте заощаджувала на свічках і вкладалася спати, як тільки починало темніти. Майже весь час вона сиділа вдома, а коли виходила на вулицю, то намагалась оминати крамничку випадкових речей; тут вже продавалося дещо із старих меблів пані Обен.
Відтоді, коли її ледве не вбила поштова карета, Фелісіте стала трохи шкутильгати. Вона почувала себе вкрай погано, і тітка Сімон, яка розорилася на торгівлі бакалією, щоранку приходила до неї, щоб нарубати їй дров і накачати води. Зір Фелісіте слабшав. Віконниці більше ніхто не відчиняв. Минали роки, але ніхто не наймав і не купував будинок.
Фелісіте ні разу не обмовилась про ремонт, боячись, що її виселять. Покрівля прогнила, і протягом всієї зими подушка Фелісіте була мокрою. Після Великодня вона стала кашляти кров'ю.
Тоді тітка Сімон звернулася до лікаря. Фелісіте хотіла знати, що ж це з нею скоїлось, але, недочуваючи, розібрала лише двоє слів: «Запалення легенів». Вона вже знала про цю хворобу і тихенько промовила: «А! Як у пані!» Вона зрозуміла, що, мабуть, піде за своєю пані, і це її анітрохи не здивувало.
Наближався день, коли на вулицях мали спорудити тимчасові вівтарі. Перший вівтар завжди ставили біля підніжжя горба, другий — перед поштою, а третій — десь посеред вулиці. З приводу останнього не обійшлося без суперечок,
