Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Чую, — відповів Мартін.

— Ну, й добре. А чого ж це ви стоїте? Кого ви чекаєте?

— Нікого, — відповів Мартін. Сказавши таке, вовкуватий чоловік повільно зліз з передка, де він стояв на кінчиках пальців правої ноги, прикликав хлопця в сірій лівреї, відчинив дверці карети, відкинув підніжок і рукою в темній замшевій рукавичці витяг стару леді з такою нецеремонністю, ніби то була коробка на капелюхи.

— Боже мій! — промовила стара леді, — я так хвилююся. Я вся тремчу, Мартін.

Містер Мартін кашлянув у темну замшеву рукавичку, але не висловив співчуття, і стара леді, упорядкувавши трохи свої нерви, побралась сходами до містера Сойєра в супроводі містера Мартіна, що йшов слідом за нею. Не встигла стара леді вступити в аптеку, як містер Бенджемен Елен і містер Боб Сойєр, які заховали вже спиртні напої й перекинули смердючі ліки, щоб знищити дух тютюну, у нападі радості й любові вибігли їй назустріч.

— Люба тіточко, — скрикнув містер Бен Елен, — як то мило з вашого боку завітати до нас! Містер Сойєр, тіточко; мій друг містер Боб Сойєр, про якого ми з вами говорили тоді з приводу… пригадуєте? — І тут містер Бен Елен, який був у цей момент не занадто тверезий, додав слово „Арабелла", гадаючи, що говорить пошепки, а справді вигукнувши його особливо виразним голосом, не почути якого могли лише ті, хто не хотів.

— Любий Бенджемен, — сказала стара леді, намагаючись віддихатися І тремтячи з голови до п’ят, — не хвилюйся, голубчику… але, мені здається, я мушу одну хвилиночку поговорити віч-на-віч з містером Сойєром. Тільки одну хвилиночку.

— Може, ти пройдеш з моєю тіткою до аптеки, Боб? — запропонував містер Бен Елен.

— Звичайно, — відповів Боб, прибираючи лікарського тону. — Сюди, дорога мадам. Заспокойтеся, прошу. Ми вас миттю приведемо до ладу, мадам; я не маю щодо цього ні найменшого сумніву. Сюди, люба мадам, сюди. Сідайте, будь ласка. — І, посадивши стару леді на стілець, містер Боб Сойєр зачинив двері, сів сам і став чекати докладного оповідання про симптоми якоїсь хвороби, лікування якої мало дати йому великі бариші.

Стара леді почала з того, що довго хитала головою, а потім вибухнула плачем.

— Нерви, — поблажливим тоном сказав Боб. — Камфорні краплі з водою тричі на день і заспокійливе питво на ніч.

— Не знаю, як і почати, містер Сойер, — вагалася стара леді. — Все це так болісно й так важко.

— Можете не казати нічого, мадам, — перепинив її містер Сойєр. — Я заздалегідь знаю, що у вас. Насамперед— болить голова.

— Ні, я думаю, серце, — зітхнула леді.

— З боку серця жодної загрози немає, — заспокоїв її Боб. — Причина тут — шлунок.

— Містер Сойер ! — схопилася з стільця стара леді.

— Це, безумовно, шлунок, — настоював Боб глибокодумно, — і вчасно вжиті ліки, люба мадам…

— Містер Сойер, — промовила стара леді, хвилюючись ще більше, — ви або знущаєтесь з мене, або не розумієте мети мого візиту. Якби я могла передбачити те, що сталося, або мала змогу запобігти цьому, повірте, я б ужила всіх заходів. Краще вже я відразу б звернулась до мого небожа, — додала леді, обурено торгаючи свій редикюль і підводячись з стільця.

— Дозвольте, одну хвилину, мадам, — попросив Боб. — Я й дійсно не зрозумів вас. Скажіть же мені, що там таке у вас трапилось?

— Моя небога, містер Сойер, — почала була леді,— сестра вашого друга..

— Так-так, мадам, — нетерпеливився Боб, бо стара леді, хоч і була вкрай схвильована, вдавалася в зайві подробиці, як це часто роблять старі жінки. — Що ж далі, мадам?

— Залишила мій будинок, містер Сойер, три дні тому. Вона удала, ніби збирається відвідати мою сестру — другу її тітку, — що має пансіон якраз поруч із верстовим стовпом. Там ще коло того стовпа росте височенний берест і стоїть дубовий паркан, — пояснила леді, спиняючись на хвилинку, щоб утерти очі.

— Хай йому сто чортів, тому берестові, мадам! — скрикнув Боб, цілком забувши про своє почесне лікарське звання. — Розповідайте швидше; піддайте пари, мадам.

— Цього ранку, — повільно провадила стара леді,— цього ранку вона… -

— Вона повернулася, мадам, я сподіваюсь? — спитав, помітнонервуючись, Боб. — Вона повернулась додому?

— Ні, вона не повернулась, а прислала листа.

— І що ж написано в тому листі?

— Там написано те, містер Сойєр, до чого я хотіла поволі підготувати вас і Бенджемена. Арабелла пише… лист у мене в кишені, містер Сойєр, але я забула в кареті окуляри і без них нічого не прочитаю… одне слово, вона пише, що одружилася.

— Що? — сказав або, правдивіше, гримнув містер Боб Сойер.

— Одружилася, — повторила стара леді.

Містер Боб Сойєр не став слухати далі, а вискочив з аптеки, вбіг до своєї приватної квартири і оглушливо скрикнув:

— Бен, голубчику, вона дала драла!

Містер Бен Елен, що, опустивши голову на фут нижче колін, куняв за конторкою, раптом схопився, кинувся до містера Мартіна, засунув кулак під краватку мовчазного слуги з явним наміром зараз же задушити кого і з швидкістю, породженою відчаєм, почав здійснювати свій намір, виявляючи велику міць і хірургічні здібності.

Містер Мартін, що не любив говорити й не мав дару красномовності або переконливості, кілька секунд терпів цю операцію дуже спокійно І з задоволеним виглядом; побачивши ж, що вона загрожує привести в недовгому часі до наслідків, які не дозволять йому будьколи претендувати ні на платню, ні на посаду, ні на будьщо інше, пробурмотів щось докірливе й жбурнув містера Бенджемена Елена на підлогу. А що руки цього джентльмена заплутались у краватці слуги, то слідом за ним упав і він сам. Поки вони боролися, качаючись по підлозі, двері відчинились, і товариство збільшилось на двох нових гостей: містера Піквіка і Семюела Веллера.

Побачивши це видовище, містер Веллер зараз же подумав, що підприємство Сойєра, наступника Нокморфа, найняло містера Мартіна, щоб він уживав міцних ліків і дозволяв робити над собою різні експерименти або ковтав подеколи отруту, щоб довести вплив нових протиотрут, чи робив інші які подібні речі на користь медицини та на задоволення гарячого духу допитливості, що горів у грудях цих юних учених. Отже, і гадки не маючи втручатися, Сем стояв і дивився цілком спокійно, немов його дуже цікавили результати, які мала дати ця спроба. Не те містер Піквік. Він з властивою йому енергією зараз же кинувся до здивованих борців і почав просити глядачів розборонити їх.

Заклик вченого мужа збудив Боба, наче паралізованого шаленством свого друга. За допомогою цього джентльмена містер Піквік поставив Бена Елена на ноги. Містер Мартін, лишившись на підлозі сам,