Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Скажи, достойний, — поцікавився стольник, довідавшись від нарочитого про подробиці і причини розбрату, — тебе посилало до нас віче чи князі?

— Посилали князі, та вимагало того віче.

— А як поставилися до вимоги віча князі? Сперечалися чи зголосилися з вимогою воїв, не сперечаючись?

— Чому б це мали сперечатись? Вони такі ж гнівні на аварів, як і вої.

— То добре. Вирушиш завтра домів купно з нашими слами. Скажете князям, най негайно ж повідомлять нам, чи підтримали їх своєю ратною силою слов’яни, що ходять під інсигніями Само. Маємо знати те, аби все і розумно зважити. А ще запевните князів: анти повстануть всіма своїми родами, підуть так потужно і навально, щоб ані один не подався з нашої землі за Карпати. Що буде саме так, заприсягаємось Перуном і даємо свою несхитно тверду роту.

— Князі Склавинії будуть раді чути таке. Най живе єдність помислів і діянь наших!

— Най жиє.

Стольник Світозар відбув із Черна на східні обводи землі Троянової того-таки дня, що й сли до Склавинії. Цього разу узяв супровід не з двох-трьох мужів, як колись, а цілу сотню. Бо наміри мав такі, що не потребували зволікань. Як тільки прибуде до стольного городища тиверських поселенців на Полуденнім Бузі, одразу ж пошле гінців в усі кінці землі: на схід — до втікичів і уличів, на полуночний захід — до дулібів і древлян. Сам же порозуміється з Данком і рушить на Київ. Поляни та росичі — головна сила в поході на обрів. Має твердо домовитися з князем Велемиром, скільки виставить він дружинників, скільки — воїв, хто поведе одних і хто — других. А вже як домовляться, наполяже, аби одразу ж ішли на західні обводи землі своєї й були готові до походу.

Князь Велемир слухав стольника уважно і думно.

— Згоден з тобою, — мовив, коли Світозар повідав йому, що сталося між аварами і паннонськими слов’янами, між аварами і кутригурами, — маємо спішно збирати свою силу й виводити на західні обводи землі. І не тільки тому, що це слушна нагода визволитися. Авари не простять паннонцям втечі з боролища, між ними почнеться ворохобня, а то й справжній погром одних другими. Хочемо чи не хочемо того, а маємо прийти слов’янам Загір’я на поміч.

— Тиверський князь теж такої думки. Усю кінну силу, гадаю, слід буде зосередити в двох місцях: твою, древлянську і дулібську — там, де стоїть князь Мезамір, звідти найближче до Волина і всієї Дулібії; улицьку, втікицьку і ту, що є під рукою Данка, — в городищах тиверських відселенців. Піше ж ополчення все піде під руку князя Тивері.

— Це ж нащо так багато?

— Вийдуть купно з його дружиною на Дунай і стануть по всьому березі, аби не пустити звідти обрів, коли надумають піти.

— Завбачливо і мудро. Та що скажуть на це кутригури? Адже ми вторгнемося в обводи їхньої землі.

— Після всього, що сталося під Константинополем, вони гадаю, будуть з нами.

— Добре. Це дуже добре, стольнику. Та є цим нашим намірам і перешкода.

— Яка?

— Ми не зможемо кинути зараз усю нашу силу на Тивер і Дулібію.

— Чому?

— Хозари заворушилися на сході. Що буде, коли ми підемо на аварів, а вони — на нас?

— Ну, так одразу вже й підуть.

— Довідаються, що ми зчепилися з аварами, можуть піти.

Світозар спохмурнів.

— Коли так мислитимемо та страхатимемося кожного куща, ніколи не позбудемось ані аварів, ані їхнього іга. Це остання нагода. Другої такої може не бути, княже!

— А я не те хіба кажу?

— Кажеш одне, а чиниш інше. Бувають такі часи, коли не випадає остерігатися, мусимо ставити на шальку терезів усе, що маємо. Це і є ті часи, княже.

Вони засперечалися, і хто відає, в що вилилася б та суперечка, коли б Велемир не стямився вчасно і не заходився шукати путь для примирення.

— Не розумію, — сказав розважливо, — чому тебе так збентежила ця моя пересторога. Чи з тобою мало піде моїх воїв, коли навіть складеться так, що змушений буду залишити при собі дві-три тисячі?

— Як це — зі мною? — знову насторожився Світозар. — Хіба князь не піде на аварів?

— Поява хозарів у степу зобов’язує мене залишитися в Києві.

— Це й зовсім кепсько. Коли так починати похід, ліпше не починати його.

— Дружину і рать полянську поведуть воєводи і син мій Володимир.

— Що — воєводи і що — княжич Володимир? Одні норовитимуть бути обережними, як є обережний нині князь, в іншого гонору возбуяє багато — як же, стоїть на чолі походу. А досвіду ніякого. Або ж робитиме так, як підкажуть воєводи, або полізе куди не слід і погубить все діло. Я не так мислив собі, княже, наш похід на обрів. Гадав, князь Києва взагалі візьме на себе місію визволення землі Троянової від супостата, в усякому разі, стане на чолі тих, що підуть на Волин і Дулібію. Ну, а я міг би взяти під свою руку уличів, втікичів, мужів, що є під рукою Данка. Князю ж Радиму зручно було б очолити рать, що піде з ним і стане по Дунаю.

Велемир змушений був думати. Нічого не скажеш, умисли стольника варті уваги: саме київський князь має стати на чолі всієї повстанської сили, бути привідцею визвольного походу. І все ж хозари… Як може не зважати на те, що вони перейшли Сіверський Дінець, рискають уже в степах?

— А князь уличів, гадаєш, виставить усіх, що має?

— Може, й не всіх. Я від полян, росичів теж не вимагаю виставляти доконечне всіх. Хтось має залишитися й на східних обводах, тільки не дружина. На обрів маємо йти великою силою, та найголовніше — кінною. Пішій там не буде чого робити, окрім того, що казав уже, — стати по Дунаю і не пускати обрів через Дунай.

— Дніпра така сила не заступить.

— Дніпра ніяка не заступить, а Київ може заступити.

Велемир зміряв його бистрим і пильним оком.

— І того, гадаєш, доста?

— Та так, що й доста. Коли хозари справді надумають піти в наші землі, то підуть передусім на Київ.

За цим разом Велемир не вагався.

— Мабуть, зробимо так. Коли моя присутність у поході доконечне потрібна і кінні тисячі потрібні, зголошуюсь: