Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Не було так у Калючому, чи не так? — Савін не відмовився від дрібної злостивості. — Але так, по старому знайомству, як кажете, то маєте два виходи: пошукати собі роботи тут, у Шиткіно, то й квартира якась знайдеться. Або повертати до Каєна. Раджу вам залишитися в місті. Міліціонер заведе вас зараз у міську раду, а я, «по старому знайомству», зателефоную голові, може, тут щось для вас знайдеться.
Головою шиткінської ради виявилася жінка, яка явно їх приходом утішилася:
— Хоч від сьогоднішнього дня можете приступати до роботи. Людей до роботи не вистачає, особливо мужчин. Маємо тут лісопильню, бойню, млин, пекарню, різні ремісничі верстати, міські служби.
Отже, залишилися в Шиткіно. Незважаючи на шок, який опанував ними унаслідок поганих відомостей, що таке вимріяне ними польське військо, а разом з ним Польща знов віддалилися від них, треба було якось жити. Особливо що закінчувалося літо, надходила зима.
Долині пощастило винятково, бо дали йому роботу в пекарні. Пекарня! Щоденний запах свіжого хліба! Додатковий пайок. Ну й не без нагоди, щоб у праці не проковтнути хоч би шматочок. Гірше було з житлом, бо пекарня у своєму розпорядженні квартир не мала. Усі вже розквартирувалися, а Долина все не міг знайти житла. У «Доме колхозніка» пекарня полагодила йому тимчасову комірчину на піддашші.
З самого ранку носив мішки з борошном, висипав їх вміст у велике сито. Баби, напудрені борошном, виглядали, як білі примари. Працювали біля сита весело, з жартами, ущипливими словами. У перерві зробили чаю, розламали буханку гарячого хліба. Долина в розмови не вмішувався, бо з російською постійно не дуже справлявся. Але жінки не дали йому спокою, чіплялися, випитували. Гаду-гаду і довірився їм у своєму вдівстві, у клопотах у пошуках житла.
Після роботи наздогнала його одна із них. Ледве її пізнав: вмита, переодягнена, чорноволоса, з довгою косою. Зграбна, непогана і з цілої четвірки, мабуть, найсерйозніша, навіть якась дещо сумна.
— У який бік йдеш? — запитала.
— До «Дома колхозніка», діти чекають...
— Мені по дорозі, на Набережній живу, з моїх вікон Бірюсу видно. Живу з матір’ю і сином. Йому тринадцять, гультяй...
— Так як мій старший, Сташек.
— Мого звати Вєнька. Сирота... Батька його під Москвою вбили. У минулому році я «похоронку» одержала.
Хвилину йшли мовчки. Відізвалася перша:
— Як хочеш, можу з матір’ю поговорити, якщо погодиться, то ми могли б прийняти вас на квартиру. Матері дім, сам розумієш.
— Я не хотів би нікому завдавати клопотів.
— Які там клопоти! Дім маємо великий, потіснимося трохи і окрему кімнату для вас вигосподарюємо.
— Дуже був би тобі вдячний, але...
— Яке там але. Поговорю з матір’ю і завтра дам тобі відповідь.
— Заплачу, скільки скажете, біля дому щось допоможу...
— Добре, добре, завтра домовимося, аби тільки моя старуха погодилася. Ну то до завтра.
Витягнула руку на прощання. Долина машинально поцілував її в руку. Спалахнула рум’янцем.
— Що ти, що, не треба! У нас раніше тільки попів у руку цілували...
— У нас, в Польщі, жінок в руку цілуємо...
— А як тебе, власне, звати? Я по чоловікові є Бурмакіна, Ніна Петрівна. Але говори мені Ніна.
— Добре, Ніно... Мене звати Долина, а на ім’я Ян.
— Ян? А по батькові?
— Також Ян.
— То значить Ян Янович Долина. Запам’ятаю. Ну то до завтра, Яне.
— До завтра, Ніно! І ще раз тобі дякую...
Наступного дня Долина поселився на квартирі в Ніни, а точніше в її матері, Василиси Долгих. Бабуня Василиса погодилася здати в найми Долині окрему кімнату за невелику плату, але додатково хотіла, щоб квартирант рубав дерево для опалювання, пліт, що розвалювався, забудував штахетами, отеплив на зиму баню і двері у прибудові посадив на завіси.
Після животіння в бараку, у тісноті на спільних нарах, вошей, клопів, бруду і смердючої голодної нужди, опинилися раптом у іншому світі. Замешкали у нормальному домі, де кожен куток для його мешканців був від народження освоєним, де на подвір’ячку гребли курки, погавкував собака, а в кімнаті на теплім припічку час від часу мурчав кіт, де все від покоління до покоління мало своє місце, час і призначення.
Сім’я Долгих, чисто сибірська, на що вже саме прізвище, яке закінчувалося на «их», вказувало, в Шиткіно проживала від завжди, як розповідала Василиса. Дім був солідний, модриновий, на одвірках і віконницях багато різьблений, огорожа від вулиці висока і щільна, подвір’я забудоване чим треба: прибудова на свинку й курей, комора і навіть своя баня, лазня, без якої корінні сибіряки ніколи не обходяться.
З тієї саме бані почали у Василиси квартирування.
