Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Мусять випустити, адже ми наше військо хочемо шукати.

— Пам’ятаєте, як відразу після цієї амністії стільки було балачок про Сікорського, Сталіна, про польське військо? А тепер минув рік, а тут ні слуху, ні духу. Мантерис має рацію, нема тут на що чекати!

Пора на мандрівку була відповідна. Липень. У тайзі сухо, ріки опали, ягоди, гриби по дорозі. Ну й переночувати біля вогнища можна. А до того мали в себе трохи рублів, зароблених на сплаві.

Щоб зрушити в дорогу, повинні були мати дозвіл НКВС, «справку» від комісара Сабурова.

Долину з Шайною відправили до комісара. Застали його, як після ранкового полювання на рябчиків чистив двостволку.

— З чим прийшли, господа полякі?

Доповіли йому про свою справу. Здивований їх проханням, не здавався.

— Думаєте, що деінде буде вам краще? Війна, скрізь це ж саме...

— Не кращого життя хочемо шукати, пане комісаре. До залізниці хочемо, може, там те наше військо десь знайдемо. Ви самі нам газети читали.

— Читав, читав. Ну що ж, маєте рацію, час летить. Хочете щастя шукати, шукайте. Але пропуски дістанете тільки до Шиткіна. Там є наш район, там є військкомат, далі не можу.

Протягом цього року в Каєні Сташек Долина змужнів, став дорослішим. Іншими очима дивився на цей світ. Безтурботне хлоп’яче дитинство залишилося там, у Польщі. А після смерті матері вже майже зовсім про нього забув.

Вибралися з батьком на ніч ловити рибу. Прикріпили кошик на бистрині. Закинули ропуху в лінивій заточці, може, рано-вранці сом на неї спокуситься, назбирали сушняку, розпалили вогнище. Тадек незабаром скрутився клубочком і заснув. Батько дбайливо накрив його ватником.

— А ти, Стасю, не приляжеш? Ніч довга, проспись трохи.

— Спати мені не хочеться, посиджу з тобою.

Ріка грізно булькотить вирами. Шумить тайга. Батько докинув у вогонь, підгорнув вуглики патиком, густий сніп іскор шугнув високо.

— Ніч темна, як сажа, парко, може щось піймається. Завтра неділя, у Польщі пішли б до костьола... Цікаво, що там тепер в дідусів у Калиновій, що з нашим домом у Ворволинцях? Але той час летить! Уже третій рік тиняємось. Два роки, як мама нам померла. Думаєш, Стасю, що я не бачу, як без мами мучитесь? Тадзьо малий, має потребу в опіці.

Сягнув по патика, знов порився у вогнищі, і новий сніп іскор вистрілив у темряву. Довго мовчав, ще раз поправив вогнище і хриплим голосом запитав:

— А що б ти, сину, на те, якби я так одружився?

У Сташека не було на це відповіді, без слова зірвався і стрибнув у тайгу. Осліплений темрявою, бився об дерева, болісно дряпався кущами. Відчував у роті солоний смак сліз і гіркий смак хвої. Батько не доганяв його, не кликав. Але коли, виплакавшись, хлопець несміливо повернувся, чекаючи біля вгасаючого вогнища, батько пригорнув його до себе.

— Ой сину, ти мій сину...

Батько вже до теми стосовно одруження не повертався. Але то цілком не означало, що перестав інтересуватися Бронею. А Сташек з кожним днем упевнювався, що якщо батько думав про нове одруження, то тільки з нею. Броня також все частіше, хоч найделікатніше, як уміла, вмішувалася у справи їхньої сім’ї. Сташек, набундючений, внутрішньо збунтований, не піддавався її тихій доброті. Тадека зате купила собі цілком: провадила малого за руку, чим могла докормлювала, ластила до себе. А незабаром стало вже звичкою, що їм прала, латала зношені штани і сорочки. Сташек не мусив навіть спеціально підстерігати та підслуховувати по кутках, щоб почути розпускання пліток бабками, яка та Броня добра, яка хазяйновита, як вона опікується «тими Долиновими сиротами, немов рідна мати!» А ще, що така молода, а так з вдівцем і його сиротами зійшлася.

Бірюса диміла надранковою імлою. Виїжджали з Каєна і Стєша перевозила їх поромом на другий берег ріки. Пором пришвартувався. Стєша зручно закріпила швартову линву на прибережному стовпі.

— Ну, вивантажуйтесь з Богом! Дорога перед вами далека.

Люди Червоного Яру, які все ще трималися разом, вирушили з Каєна у невідоме. Бабуня Шайніна підібрала спідницю, вмочила два пальці в Бірюсі, перехрестилася, голосно помолилась:

— «Під Твій захист звертаємось, Свята Божа Родителько», — і скоментувала: — З Богом, люди, рухаємось!

Сташек увесь час стояв біля Стеши. І увесь час ламав собі голову над тим, якби то з нею попрощатися. Любив Стешу. Ніколи його з порома не виганяла і дозволяла переправлятись через Бірюсу. Після одержання «похоронки» Стєша явно стала сумнішою. Своїх дітей не мала. Роботи на переправі чимало, але коли траплялася вільна хвилина і залишалися самі, Стєша просила польських дітей, щоб розповідали їй про... Польшу. Все її цікавило. Часто з чогось дивувалася і допитувалася про деталі. Лише після смерті чоловіка на війні Стєша немов мимохідь довірилася Сташеку.

— Питаю вас про оту вашу далеку Польщу, бо мій чоловік походив з давніх польських засланців. Ще за царя його батьків сюди до нас, в Сибір заслали. Походили з Варшави. Велике то якесь польське