Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Його бажання негайно задовольнили: наперед вийшов полісмен, котрий бачив, як заарештований поліз у натовпі в кишеню до якогось джентльмена і навіть витяг звідти носовичка, та, помітивши, що він старий, обережно поклав його назад у кишеню, попередньо обтерши ним собі обличчя. За що провину він і заарештував Пройду, як тільки проштовхався до нього, а під час обшуку у вищезгаданого Пройди знайшли срібну табакерку з вигравіюваним на кришці ім'ям власника. Цього джентльмена розшукали за допомогою «Судового довідника»[53], а тепер, викликаний як свідок, він посвідчив під присягою, що табакерка належить йому і що він помітив пропажу напередодні, коли вибрався з того самого натовпу. Він також посвідчив, що запримітив хлопця, який дуже енергійно проштовхувався крізь натовп, і що заарештований і є той хлопець.
— Чи маєте ви запитання до свідка, хлопче? — промовив суддя.
— Я не стану принижуватися до розмови з ним, — відповів Пройда.
— Чи маєте ви взагалі що сказати?
— Чуєш, їх честь питають, чи не хочеш ти що-небудь сказати, — повторив тюремник, підштовхнувши ліктем замисленого Пройду.
— Даруйте, — мовив Пройда, звівши неуважливий погляд на суддю. — Ви, здається, щось сказали мені, чоловіче добрий?
— Зроду не бачив, ваша честь, такого пронозуватого малого пройдисвіта, — вишкіривши зуби, зауважив полісмен. — То ти хочеш що-небудь сказати, шмаркачу?
— Ні, — відрубав Пройда, — тут я нічого не скажу, бо тут правосуддям і не пахне; до того ж мій адвокат сьогодні вранці снідає з віце-президентом палати громад. Але в іншому місці я дещо скажу, а також і він, і мої численні поважні знайомі. Отоді ці крючкодери пошкодують, що й на світ народились або що не звеліли своїм лакеям повісити їх на кілочок для капелюхів замість з'являтись осюди вранці та нападатись отак на мене. Та я…
— Годі! Передаємо справу в суд. Виведіть його.
— Ходімо, — сказав тюремник.
— Добре, добре, я піду, — відповів Пройда, чистячи долонею капелюха. — Ану (звертаючись до суддів), нема чого тепер показувати свій переляк. Від мене милосердя не ждіть — ні на пенні! Ви заплатите за це, голубчики. Не хотів би я опинитися на вашому місці! Тепер я самохіть на волю не вийду, хоча б ви мене й' навколішки благали. Гей, ведіть мене до тюрми. Заберіть мене звідси!
Промовивши останні слова, Пройда дав вивести себе за комір і, доки не опинився на подвір'ї, погрожував, що доведе цю справу до парламенту; а тоді весело й самовдоволено вишкірився просто в обличчя полісменові.
Переконавшись, що Пройду замкнули в маленькій одиночній камері, Ной швидко попрямував туди, де залишив юного Бейтса. Тут йому довелося якийсь час почекати згаданого джентльмена, котрий обачно не з'являвся, аж поки не роззирнувся навсібіч зі своєї схованки і не пересвідчився, що за його новим приятелем ніхто не йде назирці.
А тоді вони вдвох поспішили назад до містера Фейгіна з радісною звісткою, що Пройда робить честь своєму вихователю й створює собі блискучу репутацію.
Розділ XLIV
Для Ненсі настає час виконати обіцянку, яку вона дала Розі Мейлі. Вона зазнає невдачі
Хоч як добре зналася Ненсі на всіх тонкощах лукавства й лицемірства, проте не змогла цілком приховати збентеження, яке охопило її, коли вона усвідомила, до чого може привести зроблений нею крок. Вона згадувала, що і хитрий єврей, і жорстокий Сайкс звіряли їй свої плани, які приховували від усіх інших, бо ніскільки не сумнівалися в її надійності та відданості. Хоч які були мерзотні ті плани, хоч які відчайдушні були голови, що їх замишляли, і хоч яку злість почувала вона до Фейгіна, який вів її далі, крок за кроком, усе глибше та глибше у безодню злочинів і страждань, звідки нема порятунку, — одначе були хвилини, коли почуття її, навіть до нього, пом'якшувалися побоюванням, що через її викриття єврей потрапить у лещата, яких він так довго уникав, і кінець кінцем загине — хай і цілком заслужено — від її руки.
Але то були лише скороминущі вагання душі, нездатної цілком зректися своїх давніх друзів та поплічників, проте сповненої рішучості зосередитись на одній меті й не відступати від неї, незважаючи ні на які міркування. Побоювання за Сайкса було єдиним, що могло б спонукати її спинитися, поки ще не пізно; а втім, вона ж поставила умову, що її таємницю свято берегтимуть, та й жодним словом не прохопилася, як його можна знайти, і навіть відмовилася — знову ж таки заради нього — від запропонованого притулку, де була б звільнена від свого злочинного й мерзотного оточення, — тож хіба вона не зробила усе, що могла? Ні, вона не відмовиться від свого наміру.
Хоч її душевна боротьба щоразу закінчувалась цим рішенням, вагання виникали знов і знов і не минали без сліду. За ці кілька днів Ненсі схудла й поблідла. Часом вона не помічала, що діється довкола, відмовчувалася під час товариських бесід, хоч колись її голос лунав чи не найгучніше. Іншим разом вона починала сміятися хтозна-чому і просторікувала без причини й без ладу. А тоді — за якусь хвилину — раптом замовкала і понуро си-Діла, поклавши голову на руки й заглибившись у свої думи; і зусилля, які вона робила, щоб повернутися до тями, виразніше, ніж інші ознаки, свідчили, що душа її не на місці і що думки її дуже далекі від того, про що гомонять її товариші.
У неділю ввечері Сайкс і Фейгін вели розмову, коли на дзвіниці найближчої церкви почав вибивати годинник. Обидва замовкли й прислухалися. Дівчина, що сиділа скулившись на низькому ослінчику, підвела голову і собі стала лічити… Одинадцять.
— Ще година до півночі, — сказав Сайкс і, піднявши штору й виглянувши у вікно, повернувся на своє місце. — Темінь, хоч в око стрель. Ніч саме для роботи.
— Ох, — озвався Фейгін, — шкода тільки, дорогесенький мій, що в нас нема нічого на прикметі.
— Цього разу ти кажеш правду, — похмуро зауважив Сайкс. — Таки шкода, бо я, як на те, сьогодні маю охоту.
Фейгін зітхнув удруге і скрушно похитав головою.
— Та дарма, я гадаю, ми ще надолужимо, як тільки трапиться щось путнє, — сказав Сайкс.
— Отака мова мені до вподоби, дорогесенький мій, — відповів Фейгін, наважившись поплескати його по плечу. — Аж серце радіє від таких слів.
— «Аж серце радіє», — он як! — вигукнув Сайкс. — Ну, хай собі радіє.
— Ха-ха-ха! — зареготав Фейгін, так ніби ця поступка полегшила йому душу. — Сьогодні ти, Білле, знову на себе схожий. Знову до тебе повернувся добрий гумор.
— Він у мене
