Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Джорджа не дуже втішило, що його запросили на обід саме тоді, коли генерала не буде вдома.
Я піду засвідчити свою пошану вашій дружині,—сказав він.
Гм… Як хочете, — відповів Родон і спохмурнів. Обидва молоді офіцери промовисто перезирнулися.
Джордж залишив їх і гордо пішов коридором до тієї ложі, де сидів генерал, заздалегідь вирахувавши її номер.
Entrez! — почувся дзвінкий голосок, і наш приятель опинився перед Ребекою, яка схопилася, плеснула в долоні й простягла йому обидві руки, так зрадівши, що побачила його.
Генерал з орденами в петельці похмуро глянув на прибульця ніби хотів запитати: «Хто ви такий, хай би вас чорти забрали?»-Дорогий капітане Джордже! — в захваті вигукнула Ребека. — Як добре, що ви нагодилися! Ми тут з генералом нудимося tête-à-tête. Генерале, це мій капітан Джордж, про якого я вам розповідала.
Справді? — мовив генерал, ледь вклонившись. — А з якого ви полку, капітане Джордже? — Джордж назвав *** полк; як би йому хотілося, щоб це був якийсь відомий кавалерійський корпусі-Ви, здається, недавно повернулися з Вест-Індії? І не воювали в останній війні? Ви тут розквартировані, капітане Джордже? — бундючно допитувався генерал, міряючи його вбивчим поглядом.
Не капітан Джордж, темна ви людина, а капітан Осборн! — поправила його Ребека.
Генерал сердито позирав то на неї, то на Джорджа.
Невже капітан Осборн? Родич Осборнів із Л.?
— У нас один герб, — відповів Джордж, і це була правда. Старий Осборн, порадившись з одним знавцем геральдики з Лонг-ейкр, вибрав собі з «Книги перів» герб Осборнів з Л., коли п’ятнадцять років тому замовляв карету.
Генерал нічого не сказав на ці його слова, тільки взяв лорнетку — біноклів тоді ще не було — і вдав, що роздивляється залу. Проте Ребека добре бачила, що насправді він стежить за нею і Джорджем і в очах його світиться гнів.
— Як почуває себе дорога Емілія? Та можна й не питати; вона така чарівна! А хто та мила, добродушна з вигляду особа біля неї — ваша пасія? Ох ви ж, негіднику! А он і містер Седлі їсть морозиво і, видно, з великою втіхою! Генерале, чому в нас немає морозива? — Хочете, щоб я пішов і приніс його вам? — люто запитав генерал.
Дозвольте мені піти, прошу вас, — мовив Джордж.
Ні, я хочу сама зайти в ложу до Емілії. Дорога моя, мила дівчинка! Дайте мені руку, капітане Джордже. — З тими словами вона, кивнувши генералові, легкою ходою вийшла в коридор.
Опинившись із Джорджем на самоті, Ребека лукаво глянула на нього, ніби хотіла сказати} «бачите, які справи, як я воджу його за носа?» Але Джордж нічого не збагнув. Він обмірковував свої власні плани і самовдоволено втішався своєю власною принадністю.
Прокльони, які стиха полилися з уст генерала, тільки-но Ребека і її завойовник зникли, були такі промовисті, що жоден складач не зважився б їх відтворити, хоч би вони à були написані. Вони йшли з глибини генералового серця, — аж дивно, що людське серце здатне породжувати такі речі і, коли треба, викидати а себе такий запал пристрасті, люті, шаленства й зненависті.
Лагідні очі Емілії теж неспокійно стежили за парою, поведінка якої так роздратувала ревнивого генерала. Проте Ребека, зайшовши до її ложі, кинулась до приятельки й почала бурхливо виявляти свою радість, дарма що все це відбувалось прилюдно: бо ж вона обіймала свою найдорожчу товаришку перед усім театром, а надто перед генералом, що тепер спрямував лорнетку на Осборнів. З Джозом місіс Кроулі також привіталася дуже ласкаво, помилувалася великим самоцвітом та чудовими ірландськими діамантами місіс О’Дауд і не хотіла повірити, що вони походять не з самої Голконди. Вона метушилася, щебетала, крутилась і вигиналася, усміхалась одному й кокетувала з іншим, і все на виду в заздрісної лорнетки, спрямованої на неї з другого боку зали. А коли на сцені почався балет (у якому жодна танцюристка не виявила такого мистецтва пантоміми, як вона, і не зуміла перевершити її в кривлянні), Ребека поквапилася до своєї ложі, цього разу опираючись на руку капітана Доббіна. Ні, вона не хотіла брати Джорджа, нехай він залишається і розважає найдорожчу, наймилішу Емілію.
Яка ж облудна та жінка, — невдоволено шепнув чесний Доббін Джорджеві, повернувшись із ложі Ребека, куди він мовчки провів її з таким понурим виразом, наче в грабаря. — Крутиться, вихиляється, мов гадюка. Хіба ти не бачив, Джордже, що вона весь час, поки була тут, розігрувала комедію для того генерала навпроти нас? — Облудна? Розігрувала комедію? Дурниці! Вона найчарівніша жінка в Англії,— заперечив Джордж, показуючи свої білі зуби й підкручуючи напахчені вуса. — Ти, Доббіне, зовсім не світська людина. Он глянь на неї тепер, вона вже встигла забалакати Тафто. Бачиш, як він сміється? Ох, а які ж у неї плечі! Еммі, чому ти без букета? Всі жінки з букетами.
То чому ж ви їй не купили? — сказала місіс О’Дауд, Емілія і Вільям Доббін були вдячні їй за це своєчасне-зауваження. Але після цього обидві дами притихли. Емілія була пригнічена чарами, жвавістю і вмінням вести розмову своєї світської суперниці. Навіть місіс О’Дауд замовкла й похнюпилася після осяйної появи Бекі і за цілий вечір, здається, не згадала вже жодним словом свого Гленмелоні.
Коли ти вже кинеш грати, Джордже? Ти ж сотні разів обіцяв мені кинути! — сказав Доббін своєму приятелеві через кілька днів після вечора в опері.
А коли ти кинеш свої проповіді? — відповів на це Джордж. — Чого ти в біса тривожишся? Ми граємо на малі ставки. Вчора я виграв. Ти ж бо не думаєш, що Кроулі шахрує? При чесній грі кінець кінцем виходить одне на одне.
Але я не думаю, що він може тобі заплатити, якщо програє,— мовив Доббін.
Та його застереження мало такий самий успіх, як, звичайно, всі застереження.
Осборн і Кроулі тепер завжди були разом. Генерал Тафто майже щодня десь обідав.
Джорджа радісно зустрічали в покоях готелю, де розташувався
