Темний ліс - Лю Цисінь

— А потім? — Ло Цзі полегшено зітхнув.

— Потім був Великий занепад, — відповів лікар.

— Великий занепад? Що воно таке?

— Ви про все дізнаєтеся трохи згодом, — заспокоїв його лікар. — А зараз вам потрібно відпочивати й набиратися сили.

Він рушив до виходу; секунду тому білосніжним халатом попливли чорні грозові хмари. Вбрання медсестри рясно всіяли людські очі: деякі сповнені нетутешнього жаху, інші — повні сліз.

По тому, як лікар із медсестрою пішли, Ло Цзі ще довго нерухомо сидів у ліжку, бурмотів собі під ніс: «Жарт. Справді, лише старий жарт». Потім засміявся — спочатку хихотів тихенько, далі на повний голос, аж поки від його реготу почало хитатися ліжко. Наляканий Сюн Вень навіть подумав був покликати лікаря.

— Не треба. Зі мною все гаразд. Спи, — відповів йому Ло Цзі й сам швидко заснув та побачив сон, перший після пробудження від гібернації.

Уві сні до нього прийшли Чжуан Янь із донькою: дружина так само гуляла засніженим полем, а дитина спала в неї на руках.

Невдовзі після пробудження до палати завітала медсестра, щоби побажати йому доброго ранку. Вона говорила півголосом, аби не розбудити Сюн Веня, бо той ще спав.

— Зараз уже ранок? А в цій палаті є вікна? — запитав Ло Цзі, роззираючись довкола.

— Будь-яку стіну можна зробити прозорою, та лікар вважає, що вам поки зарано виглядати назовні. Дивовижі, які ви побачите, можуть порушити ваш душевний спокій, а це вплине на процес відновлення.

— Після пробудження минуло вже достатньо часу, а я так і не знаю, який цей світ зовні. Це точно не допомагає моєму відновленню. — Ло Цзі вказав на сонного Сюн Веня: — Я не такий, як він.

— Добре, добре, — засміялася медсестра. — У мене невдовзі закінчується зміна, тож я можу взяти вас із собою, щоб трохи роззирнутися довкола, гаразд? Ви можете поснідати, коли повернетеся.

Ло Цзі з хвилюванням пішов за медсестрою до ординаторської. Роздивляючись службове приміщення, він лише приблизно міг уявити призначення половини меблів, щодо решти — й вгадувати було марно. Що найбільше вражало — жодних комп'ютерів чи електронних приладів ніде не було видно. Воно й не дивно, якщо будь-яка стіна чи її частина може перетворитися на дисплей або стати прозорою. Увагу Ло Цзі привернули три парасольки, що стояли біля дверей. Ті предмети різнилися за стилем і формою, проте вочевидь були саме парасольками. Але чому такими громіздкими? Чи в цю надтехнологічну епоху люди забули спосіб виготовлення складаних парасольок?

Медсестра вийшла з роздягальні вже у власному вбранні, й Ло Цзі з задоволенням відзначив: якщо не брати до уваги анімації на одязі, жіноча мода не надто вийшла за межі його смаків. Головним трендом була повна асиметричність деталей. Медсестра підхопила одну з парасольок, яка виявилася важкою, бо нести її вона змогла, лише закинувши собі на плече.

— Надворі дощить?

Дівчина похитала головою:

— Ви гадаєте, що це… парасолька? — Останнє слово далося їй важко, й вона довго його пригадувала.

— А що ж це тоді? — Ло Цзі вказав на пристрій у неї на плечі. Вже очікував, що почує певне нове для себе означення, але не вгадав.

— Це мій велосипед, — просто відповіла вона.

Коли йшли коридором, Ло Цзі запитав:

— Ваш будинок далеко звідси?

— Якщо ви питаєте, чи далеко я живу, то ні. Велосипедом — хвилин із десять. — Потім, повернувшись до нього і дивлячись своїми прекрасними очима, вона повідомила те, що справило сильне враження на Ло Цзі: — Тепер уже не лишилося приватних будинків. Як і інституту шлюбу та сім'ї. Усе це зникло після Великого занепаду. Це перші зміни, до яких вам варто звикнути, якщо бажаєте інтегруватися в сучасне суспільство.

— Сумніваюся, що зможу впокоритися з цим.

— О, ну я не знаю… На уроках історії нам розповідали, що у ваш час люди брали шлюб, створювали сім'ї. Але вже тоді ці суспільні інститути почали зазнавати змін і розпадалися. Багато людей не хотіли брати на себе обов'язків і воліли жити вільно, — вона вже вдруге згадувала про уроки історії.

«Я й сам був раніше таким, проте згодом…» — подумав Ло Цзі. Від миті пробудження його не полишала думка про Чжуан Янь і дитину — їхній образ перетворився на тло кожної картини, що поставала перед очима. Але скидалося на те, що в цьому світі, він не був відомим, і за таких умов розпочинати пошуки та з'ясовувати долю рідних було неможливо, хоч би яка туга заполонила його серце.

Вони ще деякий час ішли коридором, аж поки перед ними не розчахнулися останні автоматичні двері, й у Ло Цзі аж очі загорілися від побаченого: вузька платформа простягалася далеко вперед, у обличчя війнуло свіжістю. Так, вони вже вийшли назовні.

— Боже ж мій, до чого синє небо! — Таким було його перше враження від зовнішнього світу.

— Справді? Я не можу порівнювати з кольором неба за ваших часів.

Виразно синіше. Значно глибше за тодішнє небо. Але він цього не сказав, натомість просто впав у ці безмежні сині обійми, дозволив глибині розтопити його змерзле серце. Але промайнула думка: а чи не на небесах він? На його пам'яті подібне чисте небо бачив лише впродовж п'яти років самоізоляції в Едемському саду. Та й тут було значно менше білих хмаринок — лише онде на заході кілька легких слідів, буцімто хтось необережним рухом провів пальцем по картині, фарба на якій не висохла. Сонце щойно зійшло та сяяло, ніби великий уламок чистого гірського кришталю з гранями, вкритими краплями роси.

Ло Цзі глянув униз і відчув запаморочення. Він стояв на платформі, перекинутій над глибокою прірвою; це було так незвично, що Ло Цзі не відразу зрозумів: він бачив під собою місто. Спочатку гадав, що перед ним гігантський ліс: стрункі стовбури пнуться до неба, перпендикулярно відгалужуються гілки різної довжини й форми. Усі будівлі кріпилися до цих гілок, мов листочки. План забудови міста видавався хаотичним — кожне дерево відрізнялося від сусіднього, мало власний набір гілок і щільність листків-будівель. Центр гібернації та пробудження був таким листком, що кріпився до гілки одного з гігантських дерев, і тепер вони стояли на вузькій платформі, що випиналася з цього листочка. Озирнувшись, він