Темний ліс - Лю Цисінь

— Мене особисто всі ці новини лише тішать. Що в цьому поганого? — невдоволено пробурчав Сюн Вень. Він неохоче повернувся на своє ліжко, вмостився зручніше, втупився у м'яко освітлену стелю, зітхнув: — А з дітками все гаразд. Малі чудово впоралися!

— Хто тут діти? — незадоволено відповіла медсестра. — Термін гібернації не входить до прожитих років. Тож дитина тут ти.

Ло Цзі здавалося, що медсестра молодша за Сюн Веня, але він розумів: необачно було б у цю добу визначати вік людини за її зовнішністю.

Звертаючись уже до нього, медсестра зауважила:

— Усі люди з вашого часу беруть події надто близько до серця. Насправді все не так трагічно.

Ло Цзі її голос здався співом янголів, він справді відчув себе дитиною, яка прокидається від нічного жахіття й розуміє: більше їй нічого не загрожує. Усе страшне, що трапилися на його життєвому шляху й так налякало, для дорослих — усього-на-всього привід посміятися. Коли цей миловидий янгол говорив, на халаті сходило вранішнє сонечко, під його промінням суха жовта земля швидко зеленіла, вкривалася розкішною квітчастою ковдрою…

По тому, як медсестра пішла, Ло Цзі запитав у Сюн Веня:

— А яка доля спіткала проект «Обернені до стіни»?

Сюн Вень розгублено похитав головою.

— Обернені… ніколи не чув про таких.

Ло Цзі поцікавився, коли хлопець ліг у гібернацію — виявилося, за кілька років до запуску проекту. У той час гібернація була ще вкрай недешевою процедурою, тож у його родини мали бути добрі гроші. Але якщо він так і не дізнався про існування проекту за п'ять днів після пробудження, це свідчить про те, що значення «Обернених» дуже змінилося, якщо хтось взагалі досі пам'ятає про ті події сивої давнини.

Далі, завдяки двом дрібницям, Ло Цзі зміг приблизно уявити рівень технологічного розвитку людства.

Незабаром після переведення до палати інтенсивної терапії медсестра принесла йому перший обід: трохи молока й хліба з джемом. Вона пояснила, що функції його шлунково-кишкового тракту ще не повною мірою відновилися, тож наїдатися зарано. Ло Цзі відкусив шматок хліба: здалося, що він жує тирсу.

— Ваші смакові рецептори також потребують часу на відновлення, — додала медсестра.

— Коли відновляться, стане ще паскудніше, — зауважив Сюн Вень.

Медсестра посміхнулася.

— Звичайно, це не та смачна їжа, як вирощена в полі, до якої ви звикли.

— А де ж воно виросло? — здивовано запитав Ло Цзі, старанно пережовуючи кусень хліба.

— Їжу синтезують на фабриці.

— Ви вмієте синтезувати їжу?

Сюн Вень відповів за медсестру:

— Інших варіантів не лишилося. На поверхні майже нічого не родить.

Ло Цзі стало навіть шкода Сюн Веня: він вочевидь був із тих, хто не цікавився науково-технічним прогресом. У своєму минулому житті, мабуть, був байдужим до всіх технологічних див того часу, тож не міг належно поцінувати досягнення цієї нової доби.

Наступне відкриття також шокувало Ло Цзі, хоча, знову ж таки, стосувалося цілком буденних речей. Медсестра вказала на чашку з молоком і пояснила, що це спеціальний посуд для пиття, що сам нагрівається. Сучасні люди взагалі відмовилися від вживання гарячих напоїв, навіть каву смакують холодною. Але якщо ви не звикли пити холодне молоко, можете його підігріти до потрібної вам температури, переміщуючи повзунок у нижній частині чашки. Випивши молоко, Ло Цзі заходився уважно її роз-глядати. З вигляду то була посудина зі звичайнісінького прозорого скла, виняток становила тільки непрозора смужка завтовшки як палець, якраз біля денця. Мабуть, елемент для нагрівання розташовувався саме там, але хоч як Ло Цзі намагався побачити щось, крім повзунка, інших деталей так і не помітив. Потім спробував відкрутити денце, але не вдалося.

— Не намагайтеся її розбирати. Ви поки не обізнані з усім цим, тож можете наразитися на небезпеку, — попередила медсестра, помітивши його спробу.

— Я хочу дізнатися, як вона заряджається.

— Заряд… жається? — невпевнено повторила медсестра, вочевидь уперше почувши це слово.

— Charge, recharge, — сказав Ло Цзі англійською, пригадавши значні запозичення з цієї мови. Але медсестра знову похитала головою.

— Що робити, коли акумулятор розрядиться?

— Акумулятор?

— Тут є вбудована battery, чи у вас зараз вже немає й акумуляторів? — Помітивши, що медсестра знову хитає головою, Ло Цзі перепитав: — Звідки взялася електрика в цій чашці?

— Електрика? Та вона скрізь навколо нас, — не розуміючи запитання, відповіла медсестра.

— Тож заряд у чашці не закінчиться?

— Ніколи не закінчиться, — кивнула вона.

— Невичерпне джерело?

— Так, невичерпне. Взагалі дивно думати, що електричний заряд може скінчитися.

По тому, як медсестра пішла, Ло Цзі знову заходився крутити чашку в руках. Не зважав на дурнуваті кпини Сюн Веня. Його серце шалено калатало: він розумів, що тримає в руках матеріальне втілення давніх людських мрій про вічний двигун. Якщо людство справді опанувало технологію доступу до невичерпного джерела енергії, воно здатне вергати гори. І тепер Ло Цзі охоче вірив сло-вам красуні-медсестри, що все не так і погано, як думали вони, люди минулого часу.

Коли до палати інтенсивної терапії ввійшов лікар, збираючись провести планове обстеження, Ло Цзі запитав у нього про долю проекту «Обернені до стіни».

— Чув про таке. Старезна історія, — мимохідь відповів лікар.

— І яка доля спіткала Обернених?

— Пригадую, що один скоїв самогубство, іншого до смерті забили камінням… Але це було так давно — чи не два сторіччя тому.

— А інші двоє?

— Не знаю. Можливо, досі в стані гібернації.

— Один із них був китайцем. Чи не пригадуєте, хто він? — запитав Ло Цзі, нервово спостерігаючи за реакцією лікаря.

— Ви зараз про того чолов'ягу, що заклинав зорю? Здається, це було в курсі сучасної історії, — втрутилася медсестра.

— Так-так, і він зараз… — продовжив Ло Цзі.

— Мені про те нічого не відомо. Напевне, в гібернації. Я не цікавлюся такими речами, — неуважно відповів лікар.

— А як щодо зорі? Тієї, з планетами довкола, на яку мало подіяти заклинання? — із завмиранням серця допитувався Ло Цзі.

— Що з нею могло трапитися? Має бути на місці. Що їй з того заклинання? То ж лише дурнуватий жарт.

— Із нею нічого не сталося?

— Принаймні я нічого про це не чув. А ти? — запитав лікар, звертаючись до медсестри.

— Я теж