З ким би побігати - Давид Гроссман
Посеред двору росла молода пальма, стояли накриті столики. За одним із столиків сиділа літня пара і тихо гомоніла, Асафа з Дінкою парочка мов і не помітила. Вони перетнули двір, піднялися на три східці й увірвалися у просторий зал. Там теж стояли накриті столи, майже за кожним сиділи люди, й Асаф зупинився розгублений. Відвідувачі ресторану видивлялись на нього здивованими очима, і він миттю відчув себе брудним, розпатланим і розхристаним, але Дінка вже тягнула його між столиками. Собака штовхнула двійчасті двері на пружинах, і вони опинилися на кухні.
Асаф обвів очима приміщення: кухар у білому ковпаку, у великій каструлі щось енергійно булькотить, гостро пахне чимось незнайомим, плюється жиром розпечена пательня, хтось гукає знадвору в маленьке віконце: «Листя цикорію з рокфором!», хлопчина нарізає помідори, приземкуватий товстун зніяковіло завмер у куточку, висока жінка з обличчям, спотвореним довгими, погано зарубцьованими порізами...
Жінка ступнула до нього, загрозливо схрестивши руки на грудях. І раптом угледіла собаку.
— Дінко! Дінкуш! — закричала вона на весь голос, гепнулася перед собакою на коліна, міцно обняла і притисла до себе.
Так само обіймала собаку Теодора, подумав Асаф, зводячи дух.
— Дінко, мамочко, радість моя! Де ти була чотири дні? Я тебе по всьому місту шукала! Ціоне, дай їй хутчій води! Глянь, як бідолашна пити хоче!
Асаф скористався моментом, щоб оглянутися — чи ще не вдерлися в ресторан ті самі типи.
Жінка повільно звелася, стала перед ним:
— А ти хто такий?
Її очі здалися йому двома загостреними клинками. Асаф мовчав. Він і гадки не мав, як пояснити, хто він такий, звідки взявся і чому увірвався на кухню її ресторану. Всі, хто працював на кухні, — двоє офіціантів, різальник помідорів, кухар, його помічник — немов скам’яніли.
Асаф зніяковіло роззирнувся на всі боки, а потім спробував сховатися за бронею держслужбовця.
— Ви не знайомі з господарями цього собаки? — спитав він таким офіційним голосом, на який був тільки здатний, голосом бланка № 76.
— Я, здається, спитала, хто ти такий?
Її голос був різкий і колючий, дуже такий безапеляційний голосочок, та й дивилася вона на нього з такою очевидною підозрою, що Асаф образився і ледь не вибухнув гнівною промовою, яка варилася в ньому вже два дні («Як це розуміти, хто я такий? Я — той самий, хто носиться з цією собакою по всьому місту, щоб повернути її законним господарям, я — той, на кого всі підряд намагаються накинутися, кого всі переслідують!» — і так далі, і тому подібне). Та замість цього він сказав:
— Я працюю в мерії і шукаю господарів цієї собаки.
— Ну, то можеш її залишити, — рішуче сказала жінка у шрамах. — І привіт. Ми тут, до твого відома, не дурницями бавимось.
І, поклавши йому на плече важку руку, підштовхнула його до дверей. Зараз же вся кухня заворушилася: хлопчина продовжив чикрижити помідори, і кухар дружньо поплескав по щоці помічника.
— Ні, — сказав Асаф. — Я не можу її залишити.
Жінка у шрамах знову завмерла, а слідом за нею і решта.
— Чому ні? Що за проблема?
— Тому... тому що ви не господарка.
— Правда?
Це її «правда?» уп’ялося в Асафа, як колючий дріт.
— І звідки ти взяв, що я не господарка?
Дінка, що шумно хлебтала воду, раптом перестала пити, гавкнула, підійшла до Леї і зайшлася незвичайно рішучим гавкотом. Вода капала з її пащі. Стоячи між Асафом і Леєю, Дінка сердито гавкала, з очевидним наміром нетерпляче тупнути лапою.
— Годі, Дінко, — зніяковіло попросив Асаф. — Це ж Лея. Що з тобою?
Але та не заспокоїлася. Вона обійшла Асафа навкруги, немов обводячи його лінією, а потім усілася спиною до нього і носом до Леї й гавкнула ще раз, особливо виразно.
— Ти ба, — стиха промовила Лея.
Щось тицьнулось Асафу в спину, нижче рюкзака Тамар. Він хотів обернутися, але натиск посилився.
— Відповідайте, добродію, на питання, що його поставила вам пані, — пролунав за його спиною старечий голос, — коли не хочете, щоб вас рознесло розривними кулями, які розлетяться по всьому вашому тілу, уразивши всі м’язи і тканини.
— Моше! — випалила Лея спересердя. — Зовсім ні до чого такі подробиці. Тут люди їдять, між іншим!
«Я божеволію, — подумав Асаф. — Рушниця? На мене тепер полюють з рушницею? Вони що всі — подуріли? Що такого накоїла ця Тамар, що всі через неї утрачають розум?
— Рахую до трьох, — далі наполягав той, хто стояв у Асафа за спиною.
