Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
— А! І Андрій сюди! — наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до його:
— А я от се йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…
— Драстуй, Ільку, — перебив її Андрій, — грієшся на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А ввечері…
І недоговорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, — і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї і почав топтать її ногами, бить передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:
— А-а-а-е-е-е!.. Смієшся! А! Смієшся ще! Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!
А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось набік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами і не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.
— Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! — схаменувся сторопілий Ілько. — Уб’єш же! Годі! — і потягнув за руку.
— Ільку! Не в своє діло не мішайсь! — прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. — Заступників не треба!
Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.
— Та уб’єш!.. Хіба ж можна так? — одступив трохи Ілько.
— Не твоє діло!
— Та про мене! — здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. — Вб’єш, сам одвічать будеш.
— Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! — зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька. — Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!
— Ну, ти… — одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько. — Бо як дам…
— Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! — і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.
— Скажена баба, їй-богу! — ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
— Підеш завтра на ярмарок? — помовчавши трохи, спитав Ілько.
— Небезпремінно. А ти? — підвів голову Андрій.
— Та хто його зна…
— Гайда вдвох!
— Чого?
— Поможеш мені.
— Та у тебе ж Остап є.
— Та ну його к бісу — самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
— Та хто його зна… їй-богу… — зам’явся Ілько.
— «Та хто його зна!» А шо ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!
— Та я розумію, чого ж, — образившись трохи, промовив Ілько, — що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв — та й герехт!.. Або як що — в морду, в ухо…
— А потім побачили, взяли — і в тюрму. Так?
— Ну!..
— От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем — і йди в пивну, і не одвічаєш!
— Та воно так, — згодився Ілько, — коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
— Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне зрадіє…
— Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?
— Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
— Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида — палив; чи розбить кого — бив. А се, приставляться… Не можу!
— Скажи, що не хочеш, — усміхнувся Андрій.
— Ну, от ще!
Змовкли.
— Чого то вчора до тебе батько твій приходив? — трохи згодом промовив Андрій.
— Та звісно, чого! — засміявся Ілько. — Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
— Ну?
— Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.
— А він?
— «Так вони, — каже, — не грабують». — «І я, — кажу, — не грабую». — «Брешеш, — каже, — ти, — каже, — тим і живеш!» — «Ба ні, — кажу, — як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…»
— Бо чортма того драть! — хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.
— Ну, да! — зареготався Ілько. — На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..
— Хоча бідного все-таки жаль…
— Та ну да, жаль! — підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія. — Звісно, бідний — що? Зараз заплаче…
— Ну, а батько ж що?
— Та що? «За се, — каже, — на тім світі з тебе будуть шкуру драть». — «Еге! — кажу. — До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»
— А він що?
— Плюнув та й пішов додому.
— Ну, да, — почав Андрій, — то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.
— Ну, що там! Ударю раз, два…
— Ого! Добре раз, два, — засміявся Андрій, — а як тому ковбасникові щелепи
