Волинь - Улас Олексійович Самчук
Матвій говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все «оплітав та оплітав»…
— Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому… — вибачалась Настя.
— Нічаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаваріш… Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати… От що… Родіна моя Рязанка… Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу…
Матвій замовк і зніяковів. Видно, в тон не потрапив. Знати, це «роззлоблений» москалик.
— Я уж, мамаша, — звертався москалик до Насті, — три рани в Карпатах дістав…
А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться…
Хто його знає, що то за москаль. Може, надісланий, може, втікач який, що народ бунтує… Але що Матвієві до того за діло… От наїсться і хай йде собі з Богом. Може, він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.
Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.
Після останньої лекції останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і, коли Володько сухе «досвіданія» кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.
— Навіть до мене не зайдеш, Володику? Навіть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвір босі дівчата з хуторів. Відходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дітей не було нікого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кімнати. Там чистенько, пахнуть квіти, на стіні чітко тикає білий годинник з тягарками, жовтим мідяним вагалом, прикрашений квіточками-незабудками.
— Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобі тут, подивись, скільки приготовила. Наші рускіє биліни… Ось про богатиря Іллю Муромця, ось…
— Ааа! Я то знаю! — аж викрикнув Володько. — Я вже знаю. Він був на службі у Володимира Красного Сонечка і воював бісурменів та збив з сімох дубів великого Солов'я-розбійника… Але дайте… Я ще раз прочитаю…
— Ну, бач, — каже вчителька, — Ти знаєш вже більше, ніж я думала. Ах, ти мій синочок!.. — вирвалося у неї і вона обняла Володька і міцно поцілувала в чоло. Після довго гладила його по голові. Володькові соромно і ніяково. Вона назвала його синочком. Хіба ж він її?
— Ти, Володику, не маєш на мене гніватися. Я не хотіла тобі щось кепського зробити. О, ні… Ніколи… Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тоді випало. А Ганка також гарна дівчина. Вона казала, що у неділю прийде до мене… Хочеш, можеш і ти прийти…
— Ні… Я не гніваюся. Ет… То не те… Я… У нас… У мого дядька пішов на війну Василь… Від нього нема вістки… Я не знаю… У неділю мене, напевно, пошлють пасти худобу.
— Ну, як хоч. Матимеш час — зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олівці, на пера, на ручки… Скажи свому татові і мамі, що учителька їх вітає, і будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцілував учительку в руку і відійшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що він так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього і попросила вибачення. Йому було б куди приємніше, коли б це він зробив перший… А так…
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звідкись вертається Ганка. Вона не тут мешкає. Вона мешкає по тому боці школи на долині.
Зустрілись не вітаючись.
— Гершкова Теся обіцяла мені пошити блюзку на Великдень, а ще до сьогодні не пошила… — каже Ганка.
— Чому? — питає Володько.
— Каже, праці багато. А що мені до того… Мені в неділю треба піти до учительки… У чому я піду… А ти ще ходиш до школи?
— Ходжу. Сьогодні послідній день. Хіба не знаєш?
— І я ходила б. Дід посилають за вівцями… У нас їх щось з шестеро є. Тата мого таки вбили… — і повісила голову.
— У первих боях? — запитав Володько тільки тому, що не знав, що сказати. І вона мовчала. Тихо.
— Мабуть, піду… — сказала нарешті…
— Треба йти, — сказав він. Обоє повернулися і відходять. Володько щось пригадує, обернувся і гукає:
— Ганкоо!..
— Чогоо?
— Почекай. Ось я маю тут пуделко. Мені дала учителька, але нащо воно мені… Візьми.
Ганка усміхнулася й взяла. А після розійшлися. Цілий день до вечора думав за Ганку.
Знов гонив товари пасти. Цього літа паринина на «придатку» під тилявецькими городами, тому не має нічого спільного з угорщанами.
Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з відром до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не видержала і трісла. Шубовснув у воду і захлинувся. При цьому викрикнув.
Першою почула мати, прибігла, затошніла, наробила лементу, стрибнула, як була, у воду і вирятувала.
З клуні летів розхристаний батько. Схопив хлопця на руки і почав гойдати. Обличчя його червоне. Тіпав Володьком з усієї сили, поки не полилась ротом вода. Володько живий. Але усі його дубочки були знищені. Батько не вважав його пралю за необхідну. Все одно нічого з того не вийде. Дубочки повиривав і повикидав. Засохли навіть ті, що вже вчіпились були в землі за живе і зрослись з нею. Краше хай ростуть у лісі, на своїх місцях, там де їм треба рости.
Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевності. Він перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав товариства, а особливо німого.
Натомість він заліз у гущавину книг. Ці славні, тихі приятелі оточили його зо всіх боків, розгорнули перед ним необмежені обрії і манили кудись — далі, все далі у безконечність, під зоряне небо, на степ розлогий, на моря та океани у
