Фортеця на Борисфенi - Валентин Лукіч Чемеріс

— Го-го-го!..

Парубки ліниво регочуть на траві.

— Еге, та воно ніби й на парубка вже схоже!

— Де там… Підпарубчак!

— А будеш слухати старших? — питає Данило Гарбуз.

— Буду!

Парубки переглядаються між собою.

— А чого ж… Можна й прийняти…

— Приймаємо, хлопець він лепський, худої слави не має і наше чесне парубоцтво ганьбити не буде!

Данило Гарбуз легко схоплюється на ноги.

— Тоді, шановне товариство, коронуймо хлопця Павла Бута на парубка Павлюка. Та хай він уже з нами на гульки ходить.

…Увечері Павло частував парубків горілкою, частував уже як рівний рівних, як парубок парубків.

— Ну, Павлюче, виходь сьогодні на вулицю та назнавай собі дівчину! — ляснув його по спині Данило Гарбуз.

Та Павло вже давно назнав дівчину.

Того ж вечора подався на знайомий куток, де Мирошниченки мешкали. Ось і перелаз…

— Оленко!

— Ой, хто там? — почувся тоненький зляканий голосок.

— Це я, Павло…

— Цур тобі пек, отак налякав! — Оленка посміхалася.

— Оленко…

— Забув, як звати?

Він дивився на неї, боячись дихнути, на її ніжне, ще дитяче личко, на карі очі, в яких було стільки подиву і ще чогось весняного, незбагненного…

— Ти чого на мене так дивишся?

— А хіба ти засватана?

— Може, й засватана… — повела тонкою бровою.

— Та я тим сватам таких духопелків надаю, що й дорогу на цей куток забудуть!

Тин затріщав під Павлюком.

— Божевільний, уже тин трощикує! — сплеснула Оленка руками, і її дзвінкий сміх так і полинув над вечоровим селом.

— А ти знаєш, хто я?.. — Павло аж випростався.

— Павлусик… — пирхнула Оленка.

— Еге, я вже Павлюк! і не хлопець, а парубок! — гордо вигукнув він. — Мене парубки коронували біля ставу.

— Ой людоньки, він уже парубок! — Оленка вдруге сплеснула руками. — Ця дитина вже парубок! Може, ти ще й на вечорниці побіжиш?

– І побіжу!

— Овва!.. Яке пахоля!..

Вона дивилася на нього широко відкритими чистими очима, в зіницях яких спалахували вечірні зірниці… і Павлюк незчувся, як обхопив її тоненький стан, несміливо ткнувся губами її щоки й відчув щось м'яке, ніжно-холодне, наче м'ята, але бентежне, досі йому незнане…

— Божевільне пахоля!..

Олена, зашарівшись, втекла, а він, щасливий і гордий, землі не чуючи під ногами, всю ніч ходив біля ставу та виспівував:

…В'їжджали в Мошки, як уже вечоріло.

— Оленко… Не треба плакати…

Їхні коні йшли поруч, Павлюк простяг руку і, ледь повагавшись, поклав Олені на плече.

— Я прошу тебе…

Вона раптом схопила його руку, притулилась до неї щокою, і він відчув, як йому на руку закапали сльози.

— Ти нічого не розумієш, Павле… — і відпустила його руку. — Мені світ без Романа померк… А нам з тобою не судилося…

— Коли я йшов у козаки, то не думав, що назавжди тебе втрачаю.

– І я не думала… — Олена дивилася прямо поперед себе, далека і чужа.

— Я чекала тебе… Ти навіть не знаєш, як я тебе виглядала! А потім у село заскочили людолови. Зненацька, в неділю рано-вранці. Попіл з села лишився та руїни. А нас, дівчат, похапали яничарники, за коси пов'язали одна до одної… Я кричала… Тебе гукала… Коханим називала…

Павлюк ще нижче звісив голову.

— Одному Богу відомо, що ми зазнали по дорозі в люту неволю. Так я в Бахчисараї опинилася. На базар ті людолови нас вели. і тут трапився він. Викупив мене. Я була зла і жорстока. Я не хотіла бути нічиєю бранкою. Навіть його. Так я жила з ним півроку і… покохала його…

Довго мовчали, коні тихо ступали, порипуючи снігом. Містечко наче провалювалося в темряву. Ніби й білого снігу навколо не було. Гудів вітер, сухий, колючий, злий.

— Я розумію тебе, Оленко, — він помовчав, підбираючи слова. — Але все вже минуло… і ми знову разом… Вдвох…

Олена похитала головою:

— Ніщо не повторюється, Павле.

— Оленко…

— Я кохаю його… і ношу його дитину під серцем.

Олена оперіщила канчуком коня і зникла в темряві, наче її й не було… А в його вухах все ще дзвеніло:

Так націлувався, Так намилувався, Як у садку соловейко Та й нащебетався…

Але співав не він, Павлюк, а хтось інший… Чужий. Незнайомий. Але щасливіший за нього…

Того дня Потоцький слухав обідню («…прохав у Богородиці покровительства й, віддаючись під її захист, — зазначає в своєму щоденнику патер Окольський, — дав обітницю: в честь Богородиці спорудити вівтар у Летичеві»), як примчав гонець зі звісткою: до Кумейок ідуть козаки, йдуть «сміло й сердито», веде їх сам Павлюк, судячи з їхніх рішучих і гордих постав, козаки надумали першими розпочати вирішальну битву!

Польний гетьман хоч і був, за словами