Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— На вас не подіє, — буркнув Засула, — не той випадок. Я цей... лежу, кручуся... а спати не можу. Це як той... ну, бачили фільм про Челентано — «Приборкання непокірного»? Так він у сараї дрова рубав... А я що? В мене ні сокири, ні дрів немає! А притисло...

Усіх присутніх повторно схопив справжній правець. А потім Ілля, нарешті збагнувши все і прийшовши до тями, закричав:

— Ну, це кінець! Ти ж мене у могилу зведеш, Челентано наш дорогий! Я з твоєї милості обласного начальника серед ночі з ліжка підняв!

***

Учотирьох вони стояли внизу біля входу до хірургічного корпусу. З неба дрібно мрячило. Осінь на повну збиралася братися до справи. Кроків за десять стояла машина обласної «санавіації». Двигун уже працював, фари були ввімкнені.

— Іване Івановичу, пробачте, що дарма витягли вас сюди... — виправдовувався Ілля. — Але ж самі бачите, якою була ситуація.

— Та годі вже! — відмахнувся Вовк. — Навпаки, добре, що дарма. Це набагато краще, ніж якби у хворого серйозні проблеми з'явилися. Головне — знебольте його зараз відповідно. Завтра— післязавтра все минеться. Зателефонуйте мені, як він.

— Звичайно, Іване Івановичу...

— А взагалі, випадок казуїстичний, — продовжував обласний. — Я чогось подібного за всю свою практику не пригадую. Не дивно, що й ви заплуталися. Дав він нам перцю. Я сам, зізнатися, у глухому куті опинився. Що поробиш — така наша робота. Чого не буває... Від несподіванок важко застрахуватися. Головне, робіть завжди все так, щоб хворому добре було. Але... — шеф підніс пальця догори, — при цьому не забувайте писати, як вимагають. Інакше сам же ж приїду і буду роздавати «медалі». Ви ж бачите, в яких умовах працюємо. Медицина наша покинута на виживання. Інакше й не скажеш. Працювати немає чим, зарплатня... словом, це взагалі не зарплатня. А з іншого боку, за нами вже почали перевіряти кожну кому. І повірте мені, ця тенденція ще тільки набирає обертів. Тому, хлопці, прошу вас — пишіть. Сколупнув гноячка — запиши. Проповзла воша по нозі в хворого — запиши. Грамотно і педантично.

— Воша на нозі — це вже педикульоз, — зауважив Ілля.

— Отож і воно! — зрадів обласний. — Диви, як ти швидко схоплюєш... А журнали операційні чому три дні не писані? Глядіть, шановні. Якщо хочете з відносною упевненістю дивитися в найближче майбутнє — пильнуйте документацію.

— Якщо все це писати, часу робити не залишиться, — похмуро промовив Голоюх.

— Вірю, — погодився Вовк. — Але нічим допомогти не можу. Я людина державна. Мене також є кому перевіряти і змішувати не хочу казати з чим. Ви гадаєте — мені воно треба? Як на мене, було би хворому добре — і достатньо. Але плювати проти вітру — справа марна.

Він важко зітхнув.

— Ось так, колеги... Перспективи, що ми припинимо жити і працювати догори цапки, а почнемо по здоровому глузду все робити, я не бачу. Скоріше, навпаки. Тому пристосовуйтеся виживати серед цього царства інструкцій та чиновників. Колектив у вас гідний, та й люди ви у медицині не випадкові — це я знаю.

— Випадкові давно у Португалії, — сказав Ілля.

— Також правильно, — погодився Вовк, — хоча не нам їх засуджувати. Тут не знаєш, де завтра сам опинишся... Ну, все, — він подав руку всім по черзі.

— Дякуємо ще раз, — сказав Олег, — і пробачте за паніку.

— Нічого, — заспокоїв обласний. — Все, щасливо вам. Ілля Петрович, не забудь: за два місяці комплексна перевірка. Готуйтеся.

Він клацнув дверцятами, і машина рушила до виїзду.

— Чорт забирай, — зітхнув Медвідь, — і навіщо він про цю перевірку нагадав? Так усе гарно було...

— Та не грузися ти, витримаємо, — заспокоїв Олег.

— А він також... — зауважив Голоюх. — Зараз — буцімто колега, а нагряне з перевіркою — усім чортів дасть.

— Що йому залишається? — заперечив Ілля. — Він ще нормальний мужик. Гріх жалітися. Усі б обласні були такими... А плювати проти вітру — я також вважаю — марно. Ось ти, Олег, в своєму Харкові плював проти вітру?

— Іноді доводилося, — відповів той. — Інакше як би я тут опинився?

— Ось бачиш? — повчально промовив Ілля, звертаючись до Голоюха. — Ось тобі живий негативний приклад такого експерименту.

— Ну, чому негативний? — здивувався Тарас. — Навпаки, позитивний. Якби не плював, ми би не мали задоволення лицезріти його у своєму колективі.

— А що скаже з цього приводу сам експериментатор? — не заспокоювався Ілля.

— Що я скажу? — знизав плечима Олег. — Як на мене — все, що не робиться, все на краще. Ходіть, філософи, допиваємо коньяк і розбігаємося. Не завадило б все-таки виспатися кілька годин.

***

Зранку на здачі зміни Медвідь сидів похмурий та злісний.

— Санітарки можуть іти, — сказав він після повідомлення сестри-господині.

Ті дружно підвелися та вийшли.

— Операційні журнали сюди... — так само похмуро продовжував зав.

Віра, операційна сестра, без особливого натхнення поклала на стіл операційні журнали, очевидно, уявляючи собі, що зараз буде. Завідуючий перегорнув кілька сторінок і відсунув журнал.

— Як це розуміти? — запитав він. — Я вже тиждень прошу навести порядок у журналах! Переписати протоколи з історій хвороби! Вночі приїжджає обласний хірург — журнали не пописані. Після цього я роблю вам «клізму» і — ніякої реакції. Що це означає? Віро, чому не пописані журнали?

Вона лише ображено стулила губи:

— А коли було вчора писати? Удень дві операції, а ввечері до половини другої... Спитайте Олега Вікторовича.

— Для чого мені когось питати? Позавчора, наприклад, не було жодної операції. Я вам ще позавчора про це казав.

— Позавчора на зміні була Надя, — сухо промовила вона.

— А ви що, одна за другу не відповідаєте? — не на жарт розізлився Медвідь. — Чаї разом розпиваєте, а як до справи, то починаєте винних шукати? Ні, з вами по-доброму не можна... Тільки-но попустиш десь — усе. До речі, а де Надя? Чому її немає на п'ятихвилинці?

— Вона спізнюється, — відповіла Віра, — якісь проблеми... Я буду, поки вона не прийде.

— Так? — завідуючий продовжував набирати люті. — Ви будете не поки вона не прийде, а поки не напишуться журнали.