Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Ну, хворий не товстий, гострота приступу повністю минула... — почав Олег.

— Узагалі, це я наполіг, — перебив Медвідь. — Ситуація дійсно була сприятливою, та й... Словом, ви ж вимагаєте від нас упровадження нових технологій!

— Ну, гаразд, — погодився Вовк, — ходімо дивитися хворого.

***

Ліда сиділа на дивані з книжкою, притулившись до його плеча. Розглядала якийсь травматологічний атлас.

— А що, так дійсно можна? — запитала вона, вказавши пальцем на малюнок.

— Так, — Беженар відірвався від телевізора, по якому транслювали футбол.

— А ти робив?

— Кілька разів доводилося. Хоча, взагалі, це не розповсюджена операція. І травма рідко зустрічається. В основному цим обласна займається.

— А чому всіх жінок дратує, коли їхні чоловіки дивляться футбол? — несподівано запитала Ліда. — Наприклад, мене це абсолютно не ображає...

— Це тому, що я тобі ще не набрид, — знайшовся Беженар. — А якщо люди довго живуть разом, накопичуються всілякі невідповідності, додається турбот різних... Словом, нічого дивного у цьому немає.

— Тим не менше, це їх дратує. А мені навіть подобається. В тебе є свої уподобання, в мене свої — і все гаразд.

— ...Я так і знав, що це станеться рано чи пізно, — промовив Беженар.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— Я про футбол. Догралися. Для чого було лізти уперед? Получили...

— Шкода, — сказала Ліда. — А ти дійсно відвезеш мене у суботу додому?

— Ну, а як же! — здивувався він. — Я ж обіцяв.

— Що, аж додому? Це більше двохсот кілометрів.

— То й що? В мене машина, як годинник. Я слідкую.

— А в гості?

— До тебе? — Беженар на мить відірвався від футболу. — Ні, от у гості не можу.

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Це незручно.

— А чому до мене — незручно? Я от у тебе постійно товчуся.

— Це моя квартира, — пояснив Беженар, — і я живу сам. А ти з батьками.

— То й що? Виходить, я не можу до себе когось запросити?

— Чому ж, когось — можеш... — незворушно продовжував пояснювати травматолог. — Друзів, подруг. Тільки не мене.

— Чому це? — обурилася Ліда. — Ти мій найкращий друг. І більше не маю кого запрошувати. Ну, лише пообідати... Га?

— Пообідати також не можна, — вів своєї Беженар із такими інтонаціями, наче мова й досі йшла про той перелом зі сторінки в атласі. — Краще в мене пообідаємо. Тобто повечеряємо. Між іншим, уже дев'ята. В мене внутрішній годинник давно дзвонить.

— Я хочу за тебе заміж, — несподівано сказала Ліда.

— Це також не можна, — спокійно, наче дитині, продовжував тлумачити він.

— Чому?

— Твого батька як звати? — запитав Беженар.

— Взагалі-то Володимир Миронович, — здивовано відповіла дівчина. — А до чого тут це?

— А скільки років йому?

— Взагалі-то, здається, сорок дев'ять... буде. А яке це має значення?

— Чи не найбезпосередніше, — пояснив він. — Якщо я на тобі оженюся, то стану перед дилемою на рахунок того, як називати твого батька— «тато» чи «Вова». Вовою незручно, тому що він буде моїм тестем. Що це за фамільярність? А татом — взагалі абсурдно, бо він молодший за мене.

Усе це Беженар пояснював, практично не відриваючись від екрану.

— Ну ось, — додав він, — уже програємо. Сьогодні явно не наш день. Ходімо, маленька, вечеряти.

***

Тепер уже хірурги сиділи в ординаторській, тому що у маленькому кабінеті завідуючого чотирьом було тісно.

— Ну, що можу сказати... — почав обласний. — Показань до повторної операції я не бачу. Дренажі стоять, трубки прохідні, вважатимемо, що у животі все спокійно. Якщо вірити вашому УЗД та аналізам, жовчні шляхи також у спокійному стані. Судячи з протоколу, операція зроблена чисто. З хворим відбувається щось цікаве. Якісь явища... перитонізму... Іншого й слова не придумаєш.

— Ось-ось! — зрадів Медвідь. — Дуже точно сказано!

— Більше того, — перебив його Вовк, — я б сказав... Я взагалі— то не впевнений, що грамотно висловлююся... В мене таке враження, що спостерігаються якісь явища... Повнокрів'я печінки... наче він... Ні, це я вже дурниці мелю. Давайте думати, що робитимемо.

У двері обережно постукали, і на порозі з'явилася Марійка.

— Там Засула просить, щоб хтось підійшов.

— А що сталося? — не зрозумів Ілля.

— Не знаю, просить, щоб підійшли.

— Пробачте... — Медвідь підвівся і вийшов.

— Пробачте, я також зараз... — Олег вислизнув за ним.

Обласний прокректав, підводячись зі стільчика, і разом із

Голоюхом рушив у тому ж напрямку.

— Так у чому ж справа? — запитав Медвідь, коли консиліум зупинився біля койки пацієнта, який вже протягом доби давав усім перцю.

— Я цей... — почав було Засула. — Я забув...

— Що ти забув?

— Цей... забув сказати... Воно коли зранку боліти почало, я все на світі забув...

— Я зрозумів! — мало не закричав Ілля. — Ти все-таки нажерся! Ну, ми ж тебе питали!

— Не кричи! — скривився обласний. — Дай йому сказати. Розповідай: то що ти робив вчора?

— Нічого я не нажерся! — ображено промовив Засула. — Я цей... присідав...

— Що?! — не зрозумів Медвідь.

— Присідав! — уже сміливіше вимовив той. — Ногами. Шістдесят п'ять присідань зробив.

— Скільки?! — тепер не витримав Олег. — В тебе що, не всі вдома? Тобі ж сказали — два рази обережно пройтися по палаті.

— І ще віджимався від підлоги, — додав Засула, — двадцять три рази.

— А чому так мало? — не без іронії запитав обласний шеф. Місцеві ж хірурги мовчки, пороззявлявши роти, дивилися

одне на одного.

— А більше не зміг, — із тими ж ображеними інтонаціями продовжував пацієнт. — Послабшав після операції...

Тепер уже й Вовк не знав, що говорити.

— Ні, ну ти поясни, — знову почав Ілля, — ти що, зовсім не кумекаєш? Ти ж на нормального виглядаєш!

— А я і є нормальний... — Засула геть образився.

— Тоді якого біса? Ти що, на той світ передчасно схотів?

— А в мене... виходу не було... — Засула відвернув обличчя до стінки. — Я спати не міг...

— Цікаво... — обласному повернувся дар мови. —