Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Я не зробив їм нічого злого. Я такий самий, як усі: якби не врятувався втечею, то сидів би тепер у далекій сибірській глушині. Серед вічної мерзлоти. Кожен день для мене мов подарунок долі. Я роками гарував, як навіжений, не зважаючи на час та відпочинок. Задарма. Я згаяв відведений мені час. Нині я спокійно читаю, сплю, слухаю концерти по радіо, швендяю Парижем, балакаю з людьми, ходжу в кіно, насолоджуюсь сієстою, підгодовую котиків кварталу, а як не маю ні сантима — застрибую в останній вагон. Назбирую прожитковий мінімум. Я ніколи не був таким щасливим. Проблема не в експлуатації — вона в нашій дурості. Ми обтяжуємо себе надлишковими й непотрібними обов’язками. Найгірша ситуація з тупаками, що гарують за гріш. Нас поневолюють не патрони, а грошики. У день Великого Вибору правильно вчинив не дурень, що зліз із дерева, щоб стати «людиною розумною», а примат, який і далі зривав фрукти й чесав собі животика. Людство так нічого й не второпало в Еволюції. Трударі — королі придурків.
6
Ми нічого не помічали. І я, і Жульєтт вірили в усі батькові побрехеньки. Одного вечора тато не повернувся до вечері. Таке траплялось. Ми проводили час без нього, дивилися телевізор. З магазину він повертався пізно, ішов на кухню, їв, що трапиться під руку. Ми помічали його вже вранці — квапився на роботу. Звична справа. Наступного вечора нам здалося, це вже занадто. На третій мама сказала, що в нього робоча поїздка. Вона розмовляла цим дивним сухуватим тоном, що говорив за неї: «Облиште мене, я не в гуморі».
У п’ятницю вони прийшли разом. Нас це неабияк утішило. Вони наче з похорону повернулися. Ми прилаштувалися у вітальні. Так бувало, коли приходили гості.
— Давай, — сказала мама.
— Діти, нам треба з вами поговорити. Ви, мабуть, помітили: уже якийсь час у нас удома проблеми.
— Та ну! — видала Жульєтт.
Тато глянув на маму, безсило закивав.
— Люба, — вела далі мама, — ми з татом вирішили, що нам слід розійтися.
— Що? — вигукнула Жульєтт, підскочивши з крісла. — Що ви хочете цим сказати?
— Ми вирішили, так буде краще.
— Ви розлучаєтесь?
— Ми ще не вирішили. Наразі ми це обмірковуємо. Усе зважуємо. Ви вже дорослі. Нині розлучення батьків — буденна річ. Справа не у вас. Ми завжди будемо поруч, але житиме він окремо.
— Ви не маєте права! — вигукнула Жульєтт.
Вона вибігла з вітальні. Тільки й чутно, як грюкнули двері. Тато пішов слідом. Вона замкнулася на ключ.
— Жульєтт, відчини. Я тобі все поясню.
— Тут нема чого пояснювати! — репетувала Жульєтт крізь зачинені двері.
— Будь серйозною, люба. Ти мене неабияк засмучуєш.
— А я? Думаєш, я не засмучена?
— Прошу тебе, моя Жульєтт.
— Я не твоя Жульєтт!
Цілу годину батьки переконували її відчинити. Сестра більше не відповідала. Вони мінялися ролями, по черзі оперували однаковими аргументами, від благань до погроз і злості.
— Я вже не знаю, як з нею бути, — зрештою сказав пригнічений батько. — Я ж казав, треба обережніше.
— Вдалих підходів не існує! — вигукнула мама. — Якщо є нарив, його слід вирізати! Так, буде боляче, але з часом полегшає. Ми затягували — ось тобі результат. Минеться.
Вони навіть обговорювали, чи татові не вибити двері. Але вирішили, що це зайве. Треба дати їй час усе перетравити. Вони розмовляли так, наче мене з ними не було. Тато склав дві валізи. Відтак зайшов до мене в кімнату.
— Я йду, Мішелю.
— Куди ти підеш?
— Поки зупинюсь у готелі «Мімози», на Ліонському вокзалі.
— Ти покидаєш Париж?
— Власник готелю — мій товариш. Він мене виручив. Поки не підшукаю якесь житло. Ми бачитимемось, не хвилюйся, правда часу в мене буде обмаль.
— З чого ти це взяв?
— Роботи в мене більше немає, малий. Край.
— А як же магазин?
— Він належить мамі. Мені ніщо не належить.
— Це неможливо!
— Буде так і не інакше.
— Це неправильно! Це ти там усе зробив.
— Магазин — то дурниці. Я завжди викручусь. Що мене дійсно непокоїть — це ти і твоя сестра.
— Ви… ви розлучаєтесь?
— Ми вагаємось, через вас. Побачимо, чи вдасться нам знайти якесь рішення. Думаю, вона має рацію. Є в житті моменти, коли треба вміти сказати «стоп».
— Що робитимеш?
— Налагоджу свої справи. Маю кілька ідей. Із тим нездарою в торгівлі, припускаю, вони збанкрутують десь за півроку.
Він поклав руку на моє плече. Та стис її.
— Якось буде. Слухай, Мішелю, не звинувачуй маму. Розумієш? Що з нами сталося — таке життя. Я на тебе розраховую.
Він обійняв мене та міцно притис. Вийшов, вимкнув світло. Я прислухався. Тиша. Посеред ночі я відчув, як мене хтось трясе. Увімкнув лампу біля ліжка. Жульєтт із червоними очима та скуйовдженим волоссям тримала в руках свою подушку.
— Я можу залишитись у тебе?
Я трохи підняв ковдру. Вона лягла поруч і притислась до мене. Я обійняв її.
— А ми теж переїдемо?
— Ні, ми залишимось удома. Переїде тато. Не варто хвилюватись.
— Мама сказала, що в цьому немає нічого страшного.
— Знаєш, Жульєтт, не треба завжди сліпо вірити всьому, що говорять батьки. Брат і сестра — це навіки. Я ніколи тебе не зраджу.
— А я тебе.
Через день мама з дідусем Філіппом привели чоловіка в темному костюмі і розмовляли з ним ну надто вже шанобливо. Поводили його квартирою. Він виявився судовим виконавцем. Чоловік констатував, що тато покинув подружню домівку, забравши одяг і особисті речі. Марія засвідчила, що мосьє вийшов із двома великими валізами. Консьєржі теж підтвердили факт. Тато не приділив достатньо уваги маминим словам про потребу все обмислити порізно. Справжній парі немає потреби щось обмірковувати.
7
Неділями відразу пополудні Володимир за допомогою Павла приносив два-три дерев’яних ящики, вщерть заповнених провізією. Торговці вулиці Даґер дочікували завершення торгівлі, щоб
