Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Все, кидаю палити.
У малоосвітлений коридор виходило близько дюжини кімнаток для прислуги. Саша відчинив треті двері. Ми увійшли до кімнати, на око дванадцять квадратних метрів, із високо підвішеною лампочкою, обставленої по-спартанськи: одномісне досконало заправлене ліжко, книжкова полиця, прямокутний стіл із розпарованим посудом, чаша для фруктів із двома яблуками, ущерть заповнена попільничка, стілець, шафа без дверцят із кількома одежинами, ніякого декору, зате все поскладано з маніакальною акуратністю. Єдиними предметами розкоші були допотопний детекторний приймач на табуретці та старий електропрогравач зі стопкою платівок на 78 оборотів.
— Місця небагато, зате недорого.
— І довго ви тут живете?
— Кессель підшукав мені це житло за рік після мого переїзду до Франції.
— Ви з ним знайомі?
— Трохи. Час від часу він нам допомагав.
Він зняв пальто й закинув на ліжко.
— Хочете пити? Вибір тут очевидний. Лише вода.
Ухопив пляшку та вийшов із кімнати набрати води з крана в кінці коридору. Я кинув погляд на книжковий ряд. Невідомі автори. Він повернувся з двома склянками, простягнув одну мені.
— Якої ви національності? — поцікавився я.
— Ви як вважаєте?
— Важко визначити. Самі французькі видання.
— Покидаючи Росію, часу бодай щось прихопити не мав. Щоб роздобути тут російськомовні, потрібні гроші. За цікавими романами я йду до муніципальної бібліотеки.
— Жодного разу вас там не бачив.
— Ви надовго не затримуєтесь. Повертаєте книжки, берете нові. Хвилин п’ять розмовляєте з Крістіаною й швидко йдете. Я от не кваплюсь. Сиджу там. Читаю. В теплі. Аж до зачинення. Тут немає централізованого опалення.
— Мабуть, зимно. Особливо вночі.
— Ленінградців не злякаєш полярними морозами. Ми товстошкірі. Хочете побачити свої фото?
— Залюбки.
Він вийшов із кімнати, глянув в обидва кінці безлюдного коридору. Ані звуку. Зачекав, щоб погасло світло. Приклав пальця до рота.
— Ходіть за мною, — прошепотів він.
Він ішов навшпиньки. Ми спустилися на кілька сходинок у темряву. Саша обережно прочинив двері на сходовому майданчику між поверхами. Увійшов до туалету з турецьким унітазом. Кивнув мені заходити. Якусь мить я вагався. Він помітив мою нерішучість.
— Не бійтесь, — пробурмотів він.
Я увійшов слідом. Він зачинив двері на засув. Просунув руку під сорочку та витяг за край мотузочку, обв’язану довкола шиї. На ній висів заточений по краях ключик. Він обіперся на цементний виступ і стрімко на нього заскочив. Отак балансуючи, вставив ключа до маленького отвору та відкинув залізний люк. Навмання пропхав руку до середини, намацав щось і витягнув картонну теку. Простягнув мені. Я взяв. Він зачинив люк, замкнув на ключик і спустився. Витер одна об одну долоні та сховав мотузок під сорочку. Ми вийшли з туалету. Він нашорошився. Тиша його заспокоїла, він пішов, не вмикаючи світла. Ми спустилися сходами й вийшли на вулицю. Він попрямував до сусіднього під’їзду, що вивів нас на Арени Лютеції[155]. Ми прилаштувалися на осяяній сонцем лавочці. Саша показав мені на будинок. Закурив цигарку.
— Он там я живу. Як поставити стільця на стіл, залізти на цю конструкцію, підтягтися на руках і вилізти на дах — вам відкриється казковий Париж.
— Можу я поцікавитися, чому ви зберігаєте це у вбиральні?
— Пригадуєте двері моєї кімнатки? Тонкі, мов сигаретний папір. Добрячий удар плечем — і ласкаво просимо. На нашому поверсі всі працюють. Удень там ні душі. Кімнати нерідко грабують. У моєї сусідки-продавчині з пекарні на майдані Монжа поцупили навіть помаду та праску. А знаєте, що взяли в мене? Електрорадіатор! До всього, то страшні вандали. От тому я й ховаю цінності, зовсім як Олена Іванівна, старезна лихварка зі «Злочину і кари», а ключика від скарбниці ношу на шиї. Ніхто не візьметься порпатися в туалеті, чи не так?
— Навіщо ви зі мною оцим зараз ділитесь?
— Я вам довіряю.
— Справді?
— Не розповідайте про це нікому.
— Гаразд.
— І друзям із Клубу — не варто їм знати, що ми знайомі.
— Як скажете.
— Це буде нашим маленьким секретом.
Він узяв картонну теку, розгорнув. Витяг широкоформатні фотографії. Знімки фонтану Медічі були закріплені на твердому картоні, обрамлені паспарту, яке додавало особливого контрасту чорно-білим деталям. Я аж рота роззявив.
— Це 18 x 24. Хороший формат. Чимало вдалих кадрів.
— Думаєте?
— У вас талант, Мішелю. Уже я на цьому розуміюсь. Повірте на слово. Щодо фото — будь-який довбень може натиснути на кнопку. А фотографів обмаль. Ви вмієте кадрувати, сягаєте суті, вхоплюєте вигідні лінії, підбираєте вдале світло та ловите мить.
— Я радий. Ви навіть не уявляєте, наскільки. Мені вперше таке говорять.
— До слова, компліменти — не в моєму стилі.
— З картоном вони красивіші.
— От і ні. Це не історія про рамку до картини. Я використав її не для краси. Паспарту дозволяє сфокусуватися. Ізолює фото. Ніщо не має перешкоджати сприйняттю. Якщо саме фото посереднє — аніщо його не врятує.
— Вам не здається, що я беру надто крупним планом?
— Навпаки, це в них і цікаво: ви не припускаєтеся помилки початківців, намагаючись осідлати перспективу. Вона так просто не піддається. Ви уникаєте знімання згори чи знизу, що деформує та приплющує картинку. Фотоапарат має відтворювати погляд і залишатися на рівні очей. З ним не варто вправлятися в гімнастиці.
— У такому вигляді вони розкішні. Але біда в тому, що я не можу за них заплатити.
— Я не вимагаю від вас грошей. З друзів плату не беруть.
— Чому ви називаєте нас друзями?
— А ми не друзі?
— Так… Але…
— Що не так, Мішелю? Вам зі мною некомфортно?
— Власне, одна річ мене непокоїть — оце викання. Я з друзями на «ти». Отак я б почувався комфортно.
— Ненавиджу тикати. Я б хотів залишити все як є. Можна залишатися друзями, уникаючи фамільярності.
— Як вам буде зручно.
— З часом, можливо. Як дозволите, я візьму одне чи два.
— Ви хочете взяти мої фото?
— Люблю збирати тематичні фотографії. Згодом організую невеличку виставку про вуличні скульптури. Виставлю у вітрину, якщо ви не проти.
— Буду тільки радий.
— Вагаюся між ось цими двома кадрами.
Він розглядав два крупнопланових знімки Поліфема у правий профіль. Сонячний відблиск відкривав сповнене неосяжного смутку бронзове обличчя.
— Відчуття, що він ожив. Я виберу цю. Поверну після виставки.
Саша був не схожий на решту. Ніщо в ньому не виказувало слов’янський темперамент. Він не нервував, розмовляв
