Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

— Нелегке ж перед ним завдання, — похмуро мовила Елізабет. — За ті дванадцять років дитина просто здичавіла. Тяжко буде виховати її належним чином.

— Любов здатна творити чудеса, — м’яко зауважила тітка Лаура. — Ільза вже давно, як ти, Емілі, здогадуєшся, поривається прийти до тебе з гарячим поцілунком. Не може дочекатися тієї хвилини! Але мусить заждати, щоб не заразитися. Я порадила їй написати до тебе, та вона каже, що воліє і з тим зачекати, аж доки зможеш сама прочитати її листа: не хоче, щоб я тобі його читала. Мабуть, — знов засміялася, радісним сміхом, тітка Лаура, — мабуть, Ільза збирається повідати тобі чимало цікавого.

— Не знаю, чи є на світі людина така щаслива, як я нині, — сказала Емілі. — А ще, тітко Елізабет, я знов відчуваю голод, і це дуже приємно!

Здоров’я Емілі відновлювалося дуже повільно. Процес фізичного одужання тривав нормально, але душевна, чуттєва кволість, певна апатія не полишали її. Що вдієш: не можна безкарно дотикатися до найсокровенніших таємниць, таємниць життя і смерті. Тітка Елізабет говорила, мовляв, Емілі «вередує», та й годі. Але дівчинка була занадто спокійною і щасливою, щоб вередувати. Казати просто, життя на певний час утратило для неї свою принадність, що стало наслідком вичерпання життєвої енергії. Виснажена батарея дуже помалу наповнювалася електричним струмом.

Навіть якби вона була в доброму здоров’ї, то все одно тепер не мала би з ким бавитись. Перрі, Ільза і Тедді теж захворіли на кір — усі троє в один день. Пані Кент одразу з гіркотою заявила, що Тедді заразився від Емілі, хоч насправді всі вони підхопили заразу в недільній школі, яку відвідували й діти з Гусячого Ставу. Пошесть охопила все Чорноводдя, мало не всі діти лежали хворі; у Тедді й Ільзи перебіг недуги виявився досить легким, та Перрі, який при перших ознаках хвороби категорично зажадав переправити його до тітки Томаси, деякий час був на межі смерті. Емілі не повідомляли про небезпеку, що затяжіла над його життям, допоки вона не минула, однак і тоді це справило на неї приголомшливе враження. Що там казати — навіть тітка Елізабет ходила зажурена й налякана, з подивом зауваживши, що без Перрі в Місячному Серпі так порожньо і незатишно.

На втіху Емілі, Дін Пріст провів цей невеселий відтинок часу в Чорноводді. Його товариство було недужій дівчинці саме тим, чого вона потребувала. Він допомагав їй відновити душевні сили. Разом ходили на довгі прогулянки за межі Чорноводдя. І завжди їх супроводжував Твід. Бували вони у таких кутках, куди Емілі ще ніколи не забрідала. Щовечора спостерігали, як блідий місяць ставав дедалі білішим, дедалі більшим. Дивилися на зорі, що сходять, і Дін розкривав перед Емілі таємниці зоряного неба, називав їй сузір’я, водночас оповідаючи міфи, що пов’язані з тим або тим сузір’ям. Проте… першого ж дня, коли Тедді став одужувати, Емілі побігла до оселі Кентів і пробула там від полудня до вечора, а Горбань Пріст рушив на прогулянку самотою, якщо взагалі рушив…

Тітка Елізабет була з ним неабияк привітна й люб’язна, хоч Прістів з Попового Ставу не жалувала й ніколи не почувалася впевненою у собі під насмішкуватим поглядом зелених очей «Горбаня», котрі, як їй здавалося, мали за ніщо і Мурреївську гордість, і навіть Мурреївські традиції.

— Він не позбавлений Прістівської пихи, — мовила вона до Лаури. — Втім, це не розвинено в нім так сильно, як у інших Прістів. Але він позитивно вплинув на Емілі — від часу його приїзду вона явно пожвавішала.

Емілі справді жвавішала, верталася до повнокровного життя й у вересні, коли епідемія кору минула зовсім, а Дін Пріст (як завжди, несподівано) вирушив у чергову мандрівку Європою, вона ладна була знову взятися до навчання, перерваного недугою. Вона стала трохи вищою й худорлявішою, ніж до хвороби, трохи менш дитинною; круг великих сірих очей тепер незмінно темніли широкі кола — вони ж бо дивилися в вічі смерті й читали в Книзі Чудес, що зберігається за сімома замками. Через те й блищали якимсь дивовижним блиском, чи не одсвітом неземної містерії, яку вона мимоволі підгледіла. Це бачив Дін Пріст; одразу помітив це й пан Карпентер, коли всміхнулася до нього зі своєї парти.

— Дитячість душі вона вже переросла, хоч фізично ще дитина, — пробурмотів учитель до самого себе.

Одного жовтневого дня, по обіді, пан Карпентер звернувся до неї з неочікуваним проханням: прочитати йому декілька своїх віршів.

— Не маю наміру заохочувати тебе до віршування, — відверто сказав він. — Ймовірно, ти не вмієш писати справжніх поезій і так ніколи цього й не навчишся. А все ж я хочу переконатися… Якщо писане тобою є безнадійним, то скажу це тобі навпростець, без манівців. Навіщо гаяти роки й роки на пусту справу; принаймні свого сумління я цим не обтяжував би. А може, я визнаю, що ті недосконалі твори, попри все, дають підстави сподіватися на щось у майбутньому?

Того пам’ятного дня Емілі протягом кількох годин вибирала, зважувала «за» і «проти», бракувала. Робила це з якоюсь навіть урочистістю! Кінець кінцем, до тоненького стосику віршів додала одну з новел, яку вважала чи не найкращою. Наступного дня вона прийшла до школи з такою таємничою і значущою міною, аж Ільза образилася: почала її лаяти — і враз осіклася. Вона-бо дала батькові слово позбутися всякої лайки і вживання прізвиськ. Відтак її мовлення поступово наближалося до канонів, усталених у Місячному Серпі.

Емілі почувалася зле: була знервована, схвильована до краю. Думка пана Карпентера важила для неї дуже багато. Отець Кассіді радив їй писати й надалі. Дін Пріст передрік, мовляв, колись вона буде справжньою майстринею слова. А може, обидва лишень хотіли її підбадьорити чи пак не хотіли боляче її уразити? Емілі знала, що пан Карпентер так не чинитиме. Отож, цей день був днем остаточного вироку в найважливішій справі її