Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
З цими словами старий джентльмен подав руку місіс Мейлі і повів її до їдальні. Містер Лосберн, ведучи Розу, рушив слідом за ним, і нарада, на якій було досягнуто згоди, завершилась.
Розділ XLII
Оліверів давній знайомий виявляє безсумнівні ознаки геніальності і стає громадським діячем у столиці
Того вечора, коли Ненсі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з місією, що її сама взяла на себе, до Лондона Великим Північним шляхом наближалося двоє подорожніх, на яких доцільно звернути увагу читача.
То були чоловік і жінка, або, може, їх краще було б назвати особами чоловічої та жіночої статі. Він був одним із тих довготелесих, кривоногих, вайлуватих, кістлявих людців, чий вік важко точно встановити, — в юні роки вони мають вигляд недорослих чоловіків, а дійшовши зрілого віку, нагадують юнаків-переростків. Жінка була ще молода, але дебелої, міцної статури, яка їй потрібна була, щоб нести тяжкий клумак, прив'язаний за спиною. Супутник її не був переобтяжений важкою ношею, бо ніс лише загорнутий у носову хустку клуночок, як видно, дуже легкий, бо він теліпався на ціпку, перекинутому через плече. Ця обставина, а також незвичайна довжина ніг дозволяли йому на півдесятка кроків випереджати свою супутницю, до якої він час від часу нетерпляче обертався, ніби докоряючи, що вона йде так повільно, і спонукаючи її наддати ходи.
Так вони плентали помалу курним шляхом, ні на що не звертаючи уваги і тільки мовчки сходячи на узбіччя, коли з Лондона їм назустріч мчали поштові карети. Коли вони поминули Хайгетську арку, чоловік, що так само йшов попереду, зупинився й нетерпляче гукнув до своєї супутниці:
— Ти не можеш іти швидше? Ну і ледащо ж ти, Шарлотто.
— Якби ти знав, який у мене важкий клумак, — захекавшись від утоми і насилу переставляючи ноги, відповіла жінка.
— Важкий! Що ти мелеш? На що ж ти після цього годишся! — вигукнув чоловік, перекладаючи свій клуночок на друге плече. — О, знову стала! Та з тобою в кого завгодно терпець урветься!
— Ще далеко йти? — скинувши на нього поглядом, запитала жінка й присіла на придорожній насип; піт градом котився по її обличчю.
— Далеко?! — Та ми вже, вважай, прийшли, — відповів довгоногий подорожній, показуючи поперед себе. — Дивись! Онде вже видно лондонські вогні.
— До них іще добрі дві милі, а то й більше, — зовсім занепавши духом, відгукнулась жінка.
— Дві милі чи двадцять миль — годі тобі базікати, — сказав Ной Клейпол, бо це був він. — Вставай, і ходімо далі, а то — попереджаю! — я тебе так штурхону, що враз підхопишся!
Червоний ніс Ноя ще більше почервонів од гніву; він перейшов шлях, ніби збираючись виконати свою погрозу, тоді жінка, більш нічого не кажучи, підвелася й попленталась поруч із ним.
— Де ти думаєш зупинитись на ночівлю, Ною? — спитала вона, коли вони пройшли кількасот ярдів.
— Звідки я знаю? — огризнувся Ной, чий настрій геть зіпсувався від утоми.
— Добре б десь поблизу, — з надією в голосі мовила Шарлотта.
— Ні, не поблизу, — відказав містер Клейпол, — а якнайдалі. Чуєш? Якнайдалі! Так і затям собі!
— Але чому?
— Коли я кажу, що не хочу чогось робити, то й годі про це. І нема тут чого довго розводитись — чому та чого, — чванливо відповів містер Клейпол.
— А нащо ж так сердитись? — мовила його супутниця,
— Ото гарно було б — нічого сказати! — якби ми зупинились на ночівлю у першому ж трактирі при в'їзді у місто, щоб Сауербері, якщо він подався за нами навздогін, сунув туди свого довгого носа і повернув нас назад в арештантському возі, та ще й у кайданах, — глузливо сказав Ной. — Ні! Я йтиму, доки не набреду на найглухіші завулки, де мій слід загубиться, і там не зупинюся, аж поки не набачу який-небудь відлюдний трактирчик у найвіддаленішому закутку міста. Їй-бо, щастя твоє, що я маю голову на в'язах: коли б ми з самого початку не пішли навмисне іншим шляхом і не повернулись стороною, ти б досі вже цілий тиждень сиділа, голубонько моя, під трьома замками. І так тобі й треба було б, раз у тебе така дурна голова.
— Я знаю, що не така бистра на розум, як ти, — відповіла Шарлотта, — та не звертай усю вину на мене й не кажи, що сиділа б я; якби посадили мене, то й тебе теж.
— Гроші з каси вкрала ти, — сказав містер Клейпол. — Не забувай про це.
— Я вкрала їх для тебе, мій любчику, — заперечила Шарлотта.
— А хіба вони в мене? — спитав містер Клейпол.
— Ні, ти віддав гроші мені на схованку і довірив нести їх, ти ж бо такий славний у мене, — сказала Шарлотта і, поплескавши Ноя по підборіддю, взяла його під руку.
Все було й справді так, як сказала Шарлотта; але оскільки містер Клейпол не мав звички сліпо й нерозважливо звірятись на будь-кого, то, виправдовуючи його вчинок, слід зауважити, що цей джентльмен виявив таку довіру до Шарлотти лише з тих. міркувань, щоб на той випадок, якби їх схопили, гроші знайшли у неї. Тоді він зумів би довести свою непричетність до крадіжки і вийти сухим з води. Звичайно, він не став пояснювати мотиви своїх учинків, і обоє в мирі й злагоді рушили далі.. Дотримуючись свого плану, обачний містер Клейпол ішов не зупиняючись, аж поки дістався до «Ангела» в Ізлінгтоні, де, судячи з натовпу перехожих і численних екіпажів, він дійшов справедливого висновку, що тут, власне, і починається Лондон. Він затримався на якусь хвилю тільки для того, щоб роздивитись, які вулиці най-багатолюдніші і, отже, яких слід найбільше уникати, а далі звернув на Сент-Джон-Рруд і невдовзі заглибився у лабіринт похмурих, брудних завулків між Грейс-Інн-Лей-ном та Смітфілдом. Ця місцевість одна з найзлиденніших і найбридкіших у Лондоні, хоча розташована вона в центрі міста, який не раз перебудовувався.
Цими вулицями йшов Ной Клейпол, тягнучи за собою Шарлотту; він часом сходив на бруківку, щоб окинути оком трактирчик, і знову йшов далі, коли якісь відомі лише йому ознаки підказували, що тут надто людно.
