Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум'я облило її лице.

– Правда… я молода… А скільки ж років тобі?

– До Дмитра буде двадцять і шість. Я…

Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.

– Ти! – промовив нараз дрижачим голосом.

– Що таке? – відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.

– Ти красна, – сказав зміненим, беззвучним тоном.

Легка дрож пройняла її постать.

Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.

Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду. Її нагло охопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:

– Ходім далі!

І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекові галуззя, що звисали понад дорогою, коли він, зворушений, питав:

– Отже, тобі подобається тут, у лісі?

– Подобається.

– Чому? Тут же нічого не видно.

– Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.

– Коли так, то ходи за мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається. Туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо[165]. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?

– Ти одинак у родичів? – запитала, не вважаючи на його слова.

– Аякже; та чи підеш?

– Се ж не може бути!

– А чому ні?

– Тому, що бути не може.

– Тому, що не хочеш?

Вона мовчала.

– Тому, що не хочеш! Чуєш?

– Ах, що тобі забагається!

Насилу всміхнулася, а коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.

– Глянь, – промовила, – як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далі й неба не видко… о Боже!

– Ти таки боїшся!

Похитала головою й поглянула на нього очима, повними чудного блиску. Їй усе ще не хотілось вертатися, хоч не знала чому. Далеко також було їй до того, щоб хотіла лишитися з ним… Нагло почула вона, що її воля справді не є вільна… Яка вона дурна була ще перед двома годинами!

– Не йди так близько понад берег, упадеш!

Вона не відповідала.

– Чуєш? Ах, ти боїшся мене! Я тобі нічого не зроблю. Твого дзиґарка мені не потрібно. Ходи ж бо ближче; осьде на грудях мій ланцюг із хрестиками більше варт, як твій дзиґарок. Ходи, я тобі його подарую!.. І ще більше міг би тобі подарувати… Навіть мого чорного коня з вирізаним сідлом… Лиш ходи!

Вона немов не чула його. Швидко з зарум'янілим лицем і гарячково блискучими очима йшла вона з трудом вгору. Ліс ставав щораз густіший і дикіший. Дорога, стрімкіша й вища, вела аж у полонину. Доти хотіла ще дійти. Доти, на всякий случай, за всяку ціну, і аж потім назад.

Задиханий, бачилось, у найбільшому напруженні йшов він мовчки коло неї…

Врешті опинилися на горі.

Перед їх очима розстелився чудний вид.

Великанські, порослі лісом верхи гір, синьо-темні пропасті, праліси, буйні полонини – усе разом погружене в синьому. І не далеко все те було. Ні, таки цілком близько від них пнялася гора на гору, лиш безоднями розділені. Над усім тим чудно чисте голубе небо.

Усе те могуче, велично гарне… Ввесь сей повний пишних красок простір; ся буйна, інтенсивна, майже темно-голуба зелень…

Навкруги тишина, самота й шум лісів.

Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї.

Він сидів коло неї на землі. Тої краси навкруги він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лише її одну.

Вона стояла перед ним, така висока й гибка, і була напрочуд гарна!

Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена.

Нагло вона обернула голову і справила до нього свої блискучі, широко отворені очі. Що він заховувався так тихо?

– Тут так красно, – запримітила і, трохи змішана, а трохи зажурена, оглядалася довкола себе.

– Правда, але сідай!

– Ах, ні, я вже мушу йти геть.

– Геть? Чого?

Він сказав се якби без свідомості.

– Так!

– Пощо?

– Я ж мушу!..

– Сідай трохи!

– Не хочу!

– Чому ні?

– Тому…

– Та сідай!

Се звучало мов розказ.

Якась свавільність, що зовсім не хоче знати почуття страху, рухнулась в ній; вона усміхнулася й зашептала:

– А як мені не хочеться?

Холодна, мов лід, повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе.

– Ти така красна… така красна! – говорив здавленим голосом.

Коли він до неї притулився, здавалося їй, мовби щось нерозгадне, мов електричний тік перейшов від нього до неї, і тисячу полумінів бухнуло на неї. Та вона хотіла боронитися.

– Що ти собі гадаєш, чого хочеш?

– Нічого.

– То пусти ж мене.

– Ти така красна, така красна!

Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе.

– Чоловіче, пусти мене!

Хвильку боролася з ним, німо й майже автоматично. Його очі горіли, а блідий був, як труп. Він її не пускав.

– Коли ж бо я тебе прошу… видиш… прошу… – шепотів раз у раз. – Ти така красна… така красна…

Їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.

На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.

Вона втеряла свою волю…

Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…

Осліпляюче і немов упоєне побідою, заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар.

Ось і все!..

А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!

Він,