Пані Боварі - Гюстав Флобер

І ось Оме перейшов на бік влади. Під час виборів він зробив потай чималі послуги панові префектові. Словом, він продався, проституював себе. Він навіть звернувся до монарха з проханням, у якому благав «виказати до нього справедливість», називав його «нашим добрим королем» і порівнював із Генріхом IV.

Щоранку аптекар накидався на газету і шукав своє прізвище в списках нагороджених, але даремно. Нарешті він не витерпів і влаштував у себе в садку грядку у формі орденської зірки; від її верхнього краю йшли дві смужки трави, що нагадували стрічку. Він ходив круг тієї зірки, схрестивши руки, й розмірковував про бездарність уряду та людську невдячність.

Чи то з пошани до небіжчиці, чи то з особливої чутливості, яка не дозволяла йому квапитись у розшуках, Шарль досі не відмикав потайної шухляди палісандрового бюрка, за яким Емма звичайно писала. Та ось одного дня він, нарешті, сів перед ним, повернув ключа і натиснув пружину. Там лежали всі Леонові листи. Тепер не могло бути ніяких сумнівів! Він жадібно перечитав їх усі — з першого до останнього, обнишпорив усі закапелки, всі шафи й комоди, всі ящики, обстукав усі стіни; він хлипав, вив, лютував, був мов несамовитий. Нарешті він знайшов якусь коробку і проломив її каблуком, — йому відразу впав у око портрет Родольфа, що лежав між цілої купи любовних листів.

Сусіди здивувались його пригніченому стану. Він більше не виходив з дому, нікого не приймав, відмовлявся навіть іти до хворих. Тоді всі вирішили, що він замикається і п'є.

Коли ж, бувало, хтось цікавий зазирав через огорожу в садок, він бачив там здичавілого, неохайного, зарослого чоловіка, що ходив по доріжках і голосно плакав.

Влітку, надвечір, він брав із собою дівчинку і йшов із нею на кладовище. Вертались вони уночі, коли на площі було зовсім темно — світилося тільки віконце в Біне.

Але насолода, що її давала йому скорбота, була неповна: йому ні з ким було поділитись нею, і часом він заходив до тітки Лефрансуа поговорити про неї. Проте трактирниця слухала його неуважно, у неї були свої клопоти: Лере відкрив-таки заїзд «Улюбленці комерції», а Івер, який мав славу ретельного виконавця різних доручень, вимагав надбавки до платні і загрожував, що перейде до «конкурента».

Одного дня Боварі подався на базар в Аргей продати коня, — останній засіб існування, — і зустрівся з Родольфом.

Побачивши один одного, обидва зблідли. Родольф, який після Емминої смерті обмежився тим, що прислав візитну картку, спочатку промимрив якісь пробачення, але потім осмілів і навіть набрався нахабства й запросив Шарля до шинку випити пляшку пива (було дуже жарко, надворі стояв серпень).

Родольф сидів проти Шарля, спершись ліктями на стіл, щось говорив і жував сигару, а Боварі, поринувши в задуму, дивився на це обличчя, яке подобалося їй. Йому здавалось, що він бачить у цій людині щось Еммине. То було якесь дивне відчуття; він хотів би бути цією людиною.

Родольф говорив про врожай, про худобу, про угноєння, запихаючи банальними фразами всі щілинки, крізь які міг би промкнутися бодай найменший натяк на минуле, але Шарль не слухав його. Родольф помітив це і став слідкувати по виразу обличчя за спогадами, які роїлися в голові Шарля. Лице в лікаря щодалі червоніло, ніздрі роздимались, губи тремтіли. Шарль похмуро і люто блимнув на Родольфа; той аж замовк з переляку. Але незабаром на обличчя Боварі лягла знову смертельна втома.

— Я не серджусь на вас, — промовив він.

Родольф не сказав ні слова. А Шарль, обхопивши голову руками, повторяв глухим голосом, з покірним виразом нерозрадного горя:

— Ні, я на вас уже не серджусь!

І навіть додав — уперше і востаннє на віку — гучну фразу:

— У всьому винна доля.

Родольф, який сам скеровував цю долю, подумав, що Шарль надто добродушний для людини в його стані, навіть смішний, а може, трохи й огидний.

Другого дня Шарль пішов у альтанку і сів на лавочці. Крізь шпалеру винограду просіювалось сонячне проміння, листя мережило на піску свої тіні, духмянів жасмин, голубіло небо, над розквітлими лілеями бриніли жучки, і Шарль, немов підліток, умлівав від невиразної туги кохання, що переповнювала його стражденне серце.

О сьомій годині прийшла Берта кликати його на обід; вона не бачила батька з самого ранку.

Він сидів, притулившись головою до стіни; очі в нього були заплющені, рот роззявлений; в руках він затиснув довге пасмо чорного волосся.

— Татку, ну йди ж! — покликала дівчинка.

І, думаючи, що батько жартує, тихенько штовхнула його, — він упав додолу. Шарль був неживий.

Через півтора дні приїхав викликаний аптекарем пан Каніве. Він зробив розтин трупа й не виявив нічого особливого.

Коли все було розпродано, залишилось двадцять франків і сімдесят п'ять сантимів, на які мадемуазель Боварі послали до бабусі. Стара померла того ж року; дядька Руо розбив параліч, а дівчину взяла до себе тітка. Вона живе дуже бідно і посилає Берту заробляти на прядильну фабрику.

Після смерті Боварі в Йонвілі змінились три лікарі, але жоден не спромігся добитись успіхів — так забивав їх Оме. Клієнтура в нього величезна; начальство його не чіпає, а публіка ставиться прихильно.

Нещодавно його нагородили орденом Почесного легіону.

ПРОСТА ДУША

I

Всі дами Пон-л'Евека ось уже п'ятдесят років заздрили пані Обен, що мала таку служницю, як Фелісіте.

Одержуючи сто франків на рік, вона куховарила, прибирала в кімнатах, прала, шила, прасувала білизну; вміла й коня запрягти, відгодувати птицю, збити масло, і хоч хазяйка була досить-таки неприємною особою, Фелісіте все ж щиро і віддано служила їй.

Чоловік пані Обен, вродливий хлопець, але страшенний невдаха, помер на початку 1809 року, залишивши їй у спадок двох малят і багато боргів. Довелося пані Обен продати всі маєтки, крім тукської та жефосської ферм, котрі давали прибуток усього в п'ять тисяч франків, і переселитися з будинку по вулиці Сен-Мелен в інший, що вимагав менших витрат. Він здавна належав Обенам і містився зразу ж за ринком.

Будинок цей, вкритий черепицею, стояв між проїздом і вуличкою, що виходила до річки. Підлога в кімнатах розсохлась від часу, стала нерівною, і тому на ній всі спотикалися. Вузький коридор відокремлював кухню від зали, де пані Обен цілими днями сиділа в кріслі біля вікна. Вздовж вибіленої стіни стояло вісім стільців червоного дерева. Під барометром, на старому фортепіано,