Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

Аеросани! Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!..

Якось у неділю зайшов Грицько до Поліщуків. Льонька саме ліпив чоловічка з глини. Такий у них, в третьому класі, урок задали. Присів Грицько, подивився на Льоньчину роботу.

— І хто вас учив? — хмикнув насмішкувато. — Голова більша за тулуб…

Взяв кавалок глини і швидко стулив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.

Грицько подав Льоньці чоловічка, таємниче спитав:

— Батьків немає?

— Немає.

— А Ліда?

— В хаті. Німецьку зубрить.

Худе, різко окреслене обличчя Грицька зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.

— А тобі чого?

— Та так, — глибоко зітхнув Грицько. — Фотографії приніс.

Пригадав Льонька, як він крутився коло його сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — краля! Не знає Гриша, кого собі в друзі взяти. Сказав би Льоні хоч півслова — на край світа пішов би за ним. І, може, на аеросанях подалися б на полюс. А сестра, хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?

Жаль стало Льоні сусіда.

— Покликати Ліду?

— Ні, ні, не треба! — підвівся Грицько. — Я сам…

Через мить він вискочив з хати червоний як рак. Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязнулось і розбилось. А потім ще одне, і ще…

— Ось я в школі скажу! — крикнула схлипуючи Ліда.

Льонька підібрав одне скельце. Сестрине фото, напис:

«На пам’ять Ліді». Скло обклеєне кольоровим папером. Навіть вушко прироблене, щоб вішати фото на стіні… Поспіхом згріб те, що лишилось від портретів, і — слідом за Грицьком. А він, як очманілий, біг, не вибираючи дороги. Наздогнав його Льонька у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками.

— Гришо, візьми, — Льонька легенько штовхнув Хмельового.

Той не дивлячись взяв осколки й мовчки поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети, пригорнув їх землею ще й притоптав.

— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче.

Льонька відчув, що зараз станеться щось надзвичайне.

— Повторюй за мною, — наказав Грицько. — «Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив…»

— Хай печуть… — залепетав Поліщук жахливі слова.

Вони повзли під суцільними шатами бузини, мов у зеленому підземеллі.

— Капе — що це таке? — спитав Льонька пошепки.

— Командний пункт. Теж мені… вояка…

В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт. Золоті цямрини, цинкова кришка — кусочок хмарини. Справді — колодязь від землі до неба!

— Дивись, — тихо мовив Гриша.

Малий підняв голову і завмер від захоплення. Перед ними на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, ходив Льонька круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: «Сідай і лети!»

— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах — вони світились радістю.

Льонька лиш хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!

— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!

— Шестірню? Яку? — аж підскочив хлопець: йому хотілось чимось, хоч дрібничкою, допомогти Гриші. — Може, я знайду?

— Таке, знайдеш… Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка…

Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на Поліщука.

— А ти вночі не боїшся?

— Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні.

— Добре. Тоді, як стемніє, давай підемо до кузні. Дістанемо шестірню…

Льонька ладен був йти за ним у вогонь і воду.

Солодом пахне берегове сіно. Льонька лежить під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Біля повітки ліниво ремигає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, мати. Вихлюпнула воду, скрипнула дверима. Стало тихо, глухо.

Нечутно підкрадається сон і хоче зліпити Льоньчині повіки. Та спати не можна! Бо скоро вони підуть до кузні… І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора трубок, коліщаток, пасів… Можна зазирнути вдень і вибрати все, що потрібно. Хіба дядько Карпо пожалкує для аеросаней якусь дрібничку?..

— Фюіть! — почулося з кущів.

Льонька здригнувся, підвів голову… Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Льонька мерщій схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і малий простягнувся на землі.

— Тс-с-с, не галасуй… — буркнув сердито сусід.

Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Льонька — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.

— От помічник мені, — розізлився Грицько. — Закоти штани!

Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.

Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по іскристій гладіні ставка. Де-не-де скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було як удень. Лише тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чорно лежали на березі.

— Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати…

— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — зітхнув Льонька. — Картина вийшла б.

Грицько