Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Валерій Олександрович Шевчук

– Ми чесно билися, – сказав я, сідаючи на другого каменя.

– А я що кажу? Через це тебе й шанувати став. Колька намовляв зловити тебе і віддухопелити, а я не такий, – сказав Пепа. – Коли битися, то чесно, от що я їм сказав.

Пепа витяг пачку «Боксу» і простяг мені.

– Хоч?

Я швидко озирнувся. Тут курити було небезпечно: через півгодини про це довідається мати.

– Ходім під міст, – сказав я.

– І це правильно. – згодився Пепа, і ми подалися під міст. Тут вибралися на бики і лягли на навкісні опірні колоди. Курили й пускали вгору дим, який вився чистими синіми кілечками.

– Чого тебе посадили, а їх ні, Пепо? – спитав я, думаючи про Кольку й Пиню.

– На мене все скинули, – чвиркнув крізь щербу Пепа. – Але я не мстивий.

– Через це до них і ходив? – спитав я.

– Через те. Сказали, що це я підбив їх курей красти.

– А ти їх підбивав?

– Аякже, – сказав Пепа. – Підбивав. Коли б не я, чорта лисого вони на таке зважилися б. І коли б не застряг Пиня у вікні, чорта лисого нас піймали б.

Говорив спокійно, повільно, крізь зуби, ніби випускав слова кілечками разом із димом.

– Пиня застряв у вікні, а курей тримав за лапи і не схотів пускати. От вони й розкричалися.

Я засміявся. Уявно уздрів застряглого Пиню з курми: одну тримав однією рукою, а другу другою. Кури горлали й волали в ніч, аж навіть п'яний сторож прокинувся. Пепа засміявся й собі.

– Дурний той Пиня, дурний і Колька. Я ж тоді втік.

– Як утік? – уражено спитав я.

– А так, – цідив слова Пепа. – Ми домовилися з Колькою стояти біля дверей і, як тільки їх одчинять, рвонути. Сторож Кольку піймав, а я втік.

– І вони виказали тебе?

– А ти не виказав би? – повернув до мене гиряву голову Пепа.

– Не виказав би, – сказав я переконано.

– А вони виказали. Та я не мстивий.

Однак я знав, що Пепа мстивий. Про це на вулиці ходили легенди.

– Ти мстивий, Пепо, – сказав я.

– Може, й мстивий, – відповів тон по паузі. – Але до тебе я зла не маю.

– Чому, Пепо? Я тоді тобі розбив морду.

– Ми билися чесно, – мовив Пепа. – А ці… ці мене продали. Я чесних поважаю і ніколи на них не мщуся.

– Але ж ти мстивий, Пепо? – спитав я.

– Ні, – випустив клубінь диму Пепа. – До хлопців чесних я не мстивий, а до падлюк… до падла я жахливо мстивий, Мавпо.

– Не називай мене Мавпою, Пепо, – сказав я невдоволено.

– А це ж чому? – здивувався Пепа. – Всі тебе так звуть. Мене от прозвали Пепою, а я ж не серджусь.

– А що таке пепа, Пепо? – спитав я.

– Чорт, – засміявся Пепа і виплюнув недопалок. – Чи ти не знав?

– Хіба ж ти чорт, Пепо? – здивувався я.

– А хіба ні? – показав щербу Пепа. – Таке придумаю, що й чорт не придума.

– А чорт мстивий? – спитав я.

– Ні, – сказав Пепа. – До чесних хлопців він не мстивий, а до падлюк… до падла він жахливо мстивий, Мавпо. Хочеш, подружимо.

Зирнув на нього не без здивування. Ніхто ніколи не підходив до мене на вулиці й не простягав дружньої руки. Ніхто ніколи не говорив до мене із сусідських хлопців так лагідно і ніхто ніколи не пропонував мені дружби. Отак просто й відверто, ніби ми рівні з рівних. А найбільше мене дивувало, що дружбу мені пропонував сам Пепа, мій колишній герой, на якого й зараз я дивився не без захоплення. Два роки тому, коли ми побилися, мені здалося, що цей герой для мене помер. Саме це й боліло мені найбільше: важко людині, в душі якого щось відмирає. Він бував до мене несправедливий, але чи не звик я. що до мене ставляться з відразою? І тільки тепер я раптом збагнув: герой, на якого дивився захоплено, до кінця в моєму серці не вмер. Жив десь там, у темному закапелку єства, а тепер вийшов із темниці. Бо я мав свої чесноти і не міг відкинути руки, що дружньо до мене простяглася. Не міг прогнати того, ким захоплювався, хай навіть те захоплення було дитяче. Бо коли в людській душі поселяється герой, його нелегко звідтіля витравити, навіть, коли переконуєш себе, що той герой таки помер.

– А що по–твоєму дружити. Пепо? – спитав я.

– Голову один за одного покласти, – гаряче сказав Пепа. – Куди один піде, хай і другий іде, коли одному біда, хай і другому біда. Коли один мститься, хай другий мститься. Коли одному болить, хай другий не радіє… Згоден на таке, Мавпо?

Поставив супроти мене палючі очі: говорив щиро. Більше того: палав тією щирістю.

– Гаразд, Пепо, – сказав я. – Але чи не вийде так, що я голову кластиму за тебе, а ти за мене ні? Що мені болітиме твій біль, а тобі на мій начхати?

– Тоді ти плюнеш мені в обличчя, – так само гаряче сказав Пепа. – Подружиш зі мною, побачиш, як весело заживемо! Ми з тобою скучати не будемо…

– А що це значить: скучати не будемо? – спитав, все ще вагаючись.

– Діла будемо творити. Вигадаємо щось і творитимемо. Такі діла, аж дух забиватиме.

– А коли не захочу? – спитав я. – Коли твоє діло мені не підійде?

– Тоді я сам його творитиму, а ти язика на замок зачиниш. А разом творитимемо те, що захочеш. Думай, Мавпо!

– Я й думаю, – спроквола протяг мій голос. – А чому ти мені це пропонуєш?

– Бо ти пацан на всі сто, Мавпо! – сказав Пепа, пильно на мене дивлячись. – Бо ти. Мавпо, не падлюка… Найбільше, чого не люблю, – це падла. Мавпо, смердючого падла, яке вже ніколи не буде пацаном на всі сто!

Те, що він сказав, мені подобалося. Відповідало моїм чеснотам,