Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха
План очищення Києва від терористів підполковник Кулябко мав. Навіть узгодив його зі свояком, Спиридовичем, і вже почав перші кроки — дав команду створювати фальшиві бойові загони, аби приманювати діючі, витягуючи їх на світ божий. Тож до нинішнього дня Микола Миколайович вважав: знає, кого шукати, де і в якому напрямку діяти. Бо Охоронне відділення ще з часів свого заснування мало інформацію, котра не підлягала сумніву.
А саме: організатори терористичних груп, їхні учасники та керівництво всім рухом належали до юдейських прошарків населення. Незалежно від партійної приналежності: хоч більшовики, хоч соціалісти-революціонери, хоч анархо-комуністи, хоч звичайні анархісти.
Та Господи, називати вони себе могли ким завгодно. Безперечним лишався факт, що юдейська молодь терором просто марила.
Нічого дивного.
Більшість із них народилися лише два десятки років тому, коли політичний тероризм як єдиний дієвий метод почав, за влучним висловлюванням одного відомого петербурзького газетного полеміста, свій інкубаційний період. Вони виросли довкола терору. Нічого іншого, крім мало не щоденних повідомлень про ліквідацію одних бойових груп та появу інших. Вистромлюються, мов нові голови у лернейської гідри на місці зрубаних. Проте, зрозумівши частково за допомогою Спиридовича, почасти — сам, освоюючи ввірену йому територію, підполковник Кулябко до цього чергового невдалого для охранки дня вважав: природу бомбістів вивчив, значить, методи на них знайдуться. Власне кажучи, вже почали знаходитися.
Але це…
Начальник Київського охоронного відділення ще раз перечитав текст листівки — з тих, що вбивці товариша прокурора Юрія Чухонцева розкидали довкола себе, коли тікали. Гмикнув, замислено потер підборіддя.
Ні, з таким він ще не стикався. Хоча служить у Південно-Західному краї Російської імперії менше року, поки подібного не чув і не бачив. Утім, розмірковував він, сидячи на посаді помічника пристава в Москві, все те, з чим доводиться мати справу тепер, здавалося дуже далеким. Хоч юдейської нації терористи, хоч ці… як їх…
Від них точно не чекав.
Укотре пробігши очима листівку, підполковник Кулябко старанно розправив прямокутний аркуш на столі, поклав до порожньої шкіряної теки, вирішивши: хай це буде перший документ нової справи! — й після того звелів покликати до себе ротмістра Підвисоцького.
2
Київ. Околиця. Лук’янівка
Дівчина кинулася йому на шию відразу, щойно переступив поріг.
— Андрію! — скрикнула так, наче за мертвим чи тяжко хворим, але тут же в голосі почулася непереборна радість. — Андрію, Андрію, Андрію… Живий, Андрійку, живий!
Не надто зграбно стиснувши йому шию, дівчина, далі не стримуючи себе, заходилася вкривати шию худорлявого хлопця у студентському одязі поцілунками. Вони вийшли трошки слинявими, мішалися зі слізьми, він відсторонив дівчину — хотів рішуче, вийшло м’яко.
— А ви мене тут поховали? — запитав, намагаючись, аби це прозвучало іронічно.
— Ти, Полтаво, сам себе сь’одні ледь не поховав, — буркнув кремезний вусань у вишитій сорочці, що впустив його, відчинивши на умовний стук.
Зубами він стискав старий дерев’яний мундштук, з якого стирчала згасла самокрутка. Такою була його звичка: гризти мундштук, навіть коли цигарка скурена.
— Ми ще про це поговоримо, — озвався молодий чоловік у круглих окулярах, котрий сидів за круглим клишоногим столом, демонстративно поклавши перед собою револьвер.
— Про що ти збирався говорити? — рвучко повернулася до нього дівчина, майнувши при цьому довгою, не прикритою хусткою косою, заплетеною простенькою рожевою стрічечкою. — Антоне, ми чекаємо Андрія більше трьох годин, і весь цей час ти товчеш: він мусить за щось відповісти. Ти справді хотів, аби він не повернувся?
— Я хотів, аби він виконав те завдання, яке йому доручили.
Антон говорив неголосно, ледь затинався, і це мало доволі несподіваний ефект: інші в його присутності намагалися знижувати тон, що заразом знімало певний градус напруги, роблячи молодого чоловіка володарем ситуації та лідером невеличкої компанії.
— Відразу судиш? Навіть води не даси напитися? — Полтава знову спробував схилити все в бік товариської іронії, та Антон не збирався приймати цей тон.
— Тебе, Полтаво, ніхто не судить. Ти ще не знаєш, що таке партійний суд і як доводиться на ньому відповідати.
— Я безпартійний! — випалив той. — Та й ти сам, Залізняче, здається, з партії вийшов.
— Партій багато, — спокійно мовив Антон, поправивши окуляри. — З мене досить партійної дисципліни, я сам по собі. До того ж, — він гмикнув, — наш осередок ліквідований ще весною. Когось судили й повісили, когось застрелили на вулиці, решта просто втекла. Я ж тікати не збираюся нікуди. Я сам собі партія. І судитиму тебе я, особисто. Це простіше за партійний трибунал, бо нікому не треба доводити твоєї провини.
— Ясно. — Полтава розстебнув тужурку, озирнувся на вусаня, котрий поки волів мовчати, широким жестом відсторонив дівчину, ступив уперед, став перед Залізняком, розставивши ноги та міцно впершись у дерев’яну підлогу, застелену сірим килимком. — Ясно мені все. Ти сам собі партія. І тут зараз починається твій власний партійний суд.
— Чуєш, Залізняче, — нарешті озвався вусань, не виймаючи при цьому мундштука з рота. — Ти й справді відразу ось так завертаєш.
— Як — так? — Той і далі сидів незворушно. — Про що мова, Вакуло?
— Круто завертаєш, — пояснив Вакула. — Усе ж таки для хлопця все вперше. Та й зробили ми все, як задумали. Чухонцев, падлюка, не житиме. Про нас уже знають ті, кому треба. А не завтра, так позавтра про «коліївців» увесь Київ буде гудіти. І головне, Залізняче, всі живі. Всі троє, як би там, на місці, все не пішло.
— Круто завертаю, кажеш? — промовив Залізняк, ледь опустивши голову та зиркнувши на Вакулу поверх окулярів. — Може, й так. Але коли цього не робити, коли з першого ж дня, з першої акції спускати все, прощати і списувати на малий досвід чи його повну відсутність, далі піде ще гірше. Скажеш, ні?
— Ну, розіпни його, — зітхнув Вакула, виймаючи нарешті мундштук та дбайливо, немов велику цінність, ховаючи на дні кишені.
