Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Він досить довго умовляв мене, потім замовк і чекав на мою відповідь.
— Отче, — відповів я йому, — я сповідався, виїжджаючи з Кадикса, і не думаю, що від того часу сотворив якийсь смертний гріх, хіба що уві сні. Я й справді ночував у Вента-Кемаді, але якщо й бачив там що-небудь, то маю свої причини, щоб про це не згадувати.
Пустельник на перший погляд сильно здивувався цій відповіді; від докоряв мені, що я запав у диявольську гординю й неодмінно прагнув переконати мене в нагальній потребі сповіді. Однак невдовзі, бачачи, що я твердо стою на своєму, він подобрішав, покинув апостольський тон, яким промовляв до мене, й сказав так:
— Сину мій, мене дивує твоя відвага. Скажи мені, хто ти, хто тебе виховував і чи віриш ти в духів. Прошу тебе, заспокой мою цікавість.
— Отче, — сказав я, — ти виявляєш мені честь, прагнучи ближче мене пізнати. Дозволь мені встати, а тоді я прийду до тебе в келію і розповім тобі про себе все, що ти захочеш, з усіма подробицями.
Пустельник знову обійняв мене і пішов.
Одягнувшись, я пішов до хатини, де старець кип’ятив козяче молоко, яким він мене й пригостив з цукром і хлібом, сам же задовольнився кількома якимись вареними корінцями. Поснідавши, пустельник обернувся до безумця й промовив:
— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі: жени тих кіз на гору.
Пачеко страшенно заревів і пішов.
Після чого я такими словами почав розповідати про свої пригоди:
Історія Альфонса ван Вордена
Я походжу зі старовинного роду, в якому було мало знаменитих мужів і ще менше достатків. Весь наш маєток становив рицарський лен, що звався Ворден, який входив у склад Бурґундського герцоґства й знаходився в Арденнських горах.
Батько мій, маючи старшого брата, мусив задовольнитися маленькою часткою спадщини, якої йому, однак, вистачало на пристойне утримання у війську. Він служив протягом усієї війни за іспанську спадщину, і після укладення миру король Філіп V надав йому звання підполковника валлонської гвардії.
В іспанському війську діяв тоді кодекс честі, розроблений надзвичайно детально, який, однак, мій батько вважав ще недостатньо досконалим. Правду кажучи, йому не варто було цим докоряти, адже честь має бути душею військового життя. В Мадриді не було жодного поєдинку, щоб мій батько не визначав його умови, а коли він вже сказав, що сатисфакція була достатньою, ніхто не смів сперечатися з цим вироком. Якщо ж у якихось особливих випадках хтось не був повністю задоволений, то одразу мав справу з моїм батьком, який вістрям шпаги підкріпляв кожну свою думку. Окрім того, батько вів велику книгу, в яку записував історію кожного поєдинку з усіма подробицями і в особливих випадках найчастіше саме в ній шукав поради.
Постійно зайнятий лишень своїм кривавим трибуналом, мій батько довго залишався байдужим до приваб кохання; нарешті його серце зворушила краса молодої ще дівчини Ураки Ґомелес, доньки оїдора[6] Ґранади, що походила з роду давніх королів цього краю. Спільні приятелі незабаром познайомили обидві сторони й влаштували шлюб.
Мій батько вирішив запросити на весілля всіх тих, з ким мав свого часу поєдинки і яких, ясна річ, не повбивав. До столу сіли сто двадцять дві особи; тринадцятьох не було в Мадриді, а про місце перебування тридцяти трьох, з якими він бився у війську, не було ніякої інформації. Мати розповідала мені, що ніколи не бачила такого веселого бенкету, де б так цілковито панувала щирість. Я легко повірив цьому, бо батько мав виняткове серце, і всі його любили.
Зі свого боку, мій батько, сильно прив’язаний до Іспанії, ніколи б не покинув служби, якби через два місяці після шлюбу не отримав листа, підписаного бурґомістром міста Буйон. Йому сповіщали, що його брат, бездітним покинувши цей світ, залишив йому весь свій маєток. Ця звістка несказанно збентежила мого батька, і мати розповідала, що він запав у таке заціпеніння, що з нього й слова не можна було видобути. Нарешті він розкрив свою книгу поєдинків, відшукав дванадцять людей, які мали цих поєдинків найбільше в усьому Мадриді, запросив їх до себе й промовив до них такими словами:
— Дорогі мої товариші по зброї, ви знаєте, скільки разів я заспокоював ваше сумління, коли ваша честь нібито опинялася під загрозою. Сьогодні я сам вимушений звернутися до вашого світлого розуму, бо боюся, що моє власне рішення не буде достатньо проясненим, а радше, що почуття сторонності могло б мені перешкодити. Ось лист від бурґомістра Буйона, свідчення якого заслуговує на повагу, хоча чиновник цей не походить з дворянства. З’ясуйте ж мені, чи наказує мені честь оселитися в замку моїх предків, чи я й далі маю служити королеві дону Філіпові, який обсипав мене своїми благодіяннями, а останнім часом навіть підняв до ранґу командира бригади. Залишаю цей лист на столі, сам же виходжу; через півгодини повернуся й дізнаюся про ваше рішення.
Сказавши це, мій батько вийшов з кімнати. Коли він повернувся через півгодини, почалося голосування. П’ять голосів було за те, щоб лишитися на службі, сім — за переїзд в Арденнські гори. Мій батько без спротиву пішов за більшістю.
Мати моя охоче залишилась би в Іспанії, але так сильно кохала свого чоловіка, що без найменшого жалю погодилася покинути вітчизну. Від того часу займалися однією лиш підготовкою до подорожі й наймом кількох осіб, які могли б серед Арденнських гір нагадати про Іспанію. Хоча мене тоді ще не було на світі, однак батько, ні найменшою мірою не сумніваючись у моїй появі, подумав, що час підшукати для мене вчителя фехтування. З цією метою він зацікавився Ґарсіасом Ієрро, наймайстернішим фехтувальником у цілому Мадриді. Цей молодик, втомившись від штурханів, які щодня збирав на Пласа-де-ла-Себада, охоче погодився із запропонованими йому умовами. З іншого боку, моя мати, не бажаючи пускатися в подорож без духівника, вибрала Іньїґо Велеса, теолога, що отримав диплом в Куенці, який мав навчати мене засадам католицької релігії та іспанської мови. Усі ці розпорядження стосовно мого виховання були зроблені за півтора роки до мого приходу на світ.
Оскільки все вже було підготоване до від’їзду, мій батько пішов попрощатися з
