Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Як це пригноблювало! Так, з часу, як у мою крамницю зайшов мій відвідувач, я дуже змінився, це щораз було ясніше; хоч усвідомлення цього не належало до приємних, однак – куди поділися деякі мої здібності, наприклад, легко починати розмову на першу-ліпшу тему? – я до цього виявляв природний нахил, посилений практикою, адже це становило частину мого фаху, здібність опанувати ситуацію я вважав даною мені від народження, і погодитися на те, що вона зникла тільки тому, що до моєї крамниці зайшов відвідувач і що я дався намовити себе писати його біографію, перевищувало мої сили, навіть, якщо я й бачив, як все, що досі в мені існувало, стійке й окреслене, зробилося раптом плинним і незрозумілим, і навіть ті поняття, які я досі приймав за непорушні, набрали властивости коляпсуючих вен.
– Вас не разитиме, коли я, поки ви пригощатиметеся чаєм, перев’язуватиму собаку? – спитав Дом, і я побачив: він уже тримає повні руки бинтів, миску і щось подібне на медяник. Його склянка стояла майже повна, він її ледве пригубив, тим часом як я, хоч мене зовсім не приваблювало наливатися чаєм, допивав третю або четверту, все глибше впадаючи в меланхолію. Якби не незручність образити гостинного господаря, я пішов би, не дочекавшись адреси, настільки мене діймав страх чи вірніше – передчуття, що коли я ще трохи посиджу, чаюючи, мої нерви раптом не витримають і я почну розповідати йому історію з моїм відвідувачем, попри сором, пов’язаний з самим фактом його існування, а те, що я розповім, лише ускладнить розшуки, бо мені насамперед заважатиме свідок, і навіть якщо в мене все зміниться на краще і я забуду цю історію, свідок уже самою своєю наявністю нагадуватиме мені протягом усього життя про історію з відвідувачем, хібащо я позбудуся його ґвалтовно. Ґвалтовно? Боже, що за думки! Таж я не мав жодного наміру утаємничувати Дома в свої справи.
– Мій відвідувач вимагає, аби я писав його біографію, а я поважна людина, антиквар.
– Так, дійсно, ви поважна людина – і такий скандал! Щоправда, який поступ, ви навіть ладні усунути свідка з дороги!
– О ні, це перебільшення, у мене на це ніколи не вистачило б відваги, я смирний. Це все провина мого відвідувача.
– Ваш відвідувач.
– Так, мій відвідувач. Тільки, про всякий випадок, тримайте цю розмову в таємниці, бо уявіть собі наслідки!
– Про мене не турбуйтеся. Я триматиму в таємниці. Навіть як свідок, якого ви ладні усунути. Хоч на вашому місці я не погодився б, адже ви як-не-як антиквар, це ж зобов’язує.
– Я й сам знаю, що антиквар. Я знаю, що зобов’язує. Легко сказати: не погодитися, одначе спробували б ви не погодитися.
– Гаразд. Чому ж тоді вашого відвідувача ви боїтеся розглядати як свідка? Чому ви його виключили з категорії свідків?
– Запевняю вас, я на таке не здатний. Я навіть мухи не годен!
– Ніхто з нас на таке не здатний, і сумління ніколи не треба зайво перевантажувати. Тут не йдеться про засад- ничі речі. Лише – а якби випадково трапилося б, що його хтось з-за рогу – в бік чи в яку іншу частину тіла, залежно від уподобання, скажімо, горло, щоб найпростіше, і він перестає існувати? Рана не більша, ніж у мого собаки на лапах, і ви вже без свідків. Зважте. Чому ви уникаєте надати своєму відвідувачеві ролі свідка?
– Що ви! Запевняю вас, я так далеко за жодних обставин!
– Ви певні?
Тьху, ти Боже, таж господар говорив зовсім не те.
– Чи вас не разитиме, якщо я, поки ви пригощаєтеся чаєм, перев’язуватиму собаці лапи? – говорив він.
Я підняв на нього очі і зрозумів, що він чекає від мене відповіді.
– Звичайно не разить, прошу дуже, – поспішив я з’явитися, і мене наче громом вразило, як я йому заздрю, вперше в житті стихійно, безглуздо заздрю, що йому ніхто це нав’язав клопотів з писанням чиєїсь біографії, заздрю його спокоєві, манері пересуватися, навіть способові говорити, які так тріюмфально свідчили про його внутрішню зрівноваженість, яка за мого теперішнього стану здавалася мені мало не особистою образою, коли вже нестерпно доткала сама думка: йому, далебі, і не в кунах, як я ціпенію від нетерпіння дістати адресу, яку він мені пообіцяв і про яку я не наважуюся нагадати, а він сам ніяк не втямить, що мені давно треба бііти, а не сидіти в нього й пити чай.
У цю хвилину я його ненавидів.
Він, не кваплячися, перев’язав собаці лапи, жбурнув бинти в миску киснути, повільно сполоснув руки над мушлею з облупленим емалем і, закрутивши вдруге трохи попсований крант, поставив новий чайник на плиту.
Ненависть, жаль, образа, первісно, ймовірно, спрямовані проти себе самого, – бо інакше я собі цього не поясню, – натрапивши тепер па об’єкт поза мною, наростали з таким шалом, що якби не вислизнуло в мене з рук блюдце, перші розшуки даних біографії мого відвідувача набрали б зовсім іншого напрямку, ніж це сталося пізніше.
Пізніше я навіть не розумів, чого я так розпашівся, звідки такі роз’юшені почуття проти людини, яка мені нічого злого не заподіяла, коли я навіть не пригадую, щоб я будь-коли дозволив би собі ненавидіти ворогів чи, скажімо, людей, які часто уприкрялися, або які з якихось інших причин робилися мені неприємні, але тоді я ходив очима за кожним його рухом, настроюючи себе проти нього, і щойно коли полетіло блюдце й господар подав рушник, аби я витер чай, «який лився на штани, я відчув: блюдце зламало в мені лють, і я заспокоююся так само несподівано, як і почав хвилюватися, бо тепер рухи господаря, його постать, навіть його феска, замість дратувати, розпростують мене, як дошки збиту в басейні воду, і я починаю дивуватися, чому я досі не помітив, як він випромінює спокій на все, чого торкається. Адже це видно було і з того, як він проходив повз предмети, і як він звертався до тварин, і якби йому розповісти правду про мого відвідувача, він напевно зрозумів би це так, як мені того хотілося, і негайно допоміг би, і то настільки радикально, – це я просто шкірою відчував, – аж сам факт, що будь-коли існував мій відвідувач, дощенту випарувався 5 з мого життя, ставши відрізаним шматком минулого, яке вже не живилося б моїм кровообігом і яке дозволяло б себе, ЯК перську мініятюру, назавжди перегорнути набік і забути.
Та бажання розповісти йому історію з моїм відвідувачем не