Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук
— Відпустіть мене! — зойкнув він. — Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, Бога ради!
Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.
10
Вони опинились у великій стодолі, але в ній немає: жнива, стодола дощата із золотими плямами сучків, що як очі чи ті загадкові ґудзики, котрі світилися скрізь. Перед ним — драбина, внизу — коловорот, збоку — стіна, на якій висять прищепи, стискачі, кайдани, чепи, рвачі, маски з двома рогами й залізними дудками в роті, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки із залізними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вірьовки, кинджали й гроти[2] з криці — це начиння він уже бачив у країні невірних. Холодний піт оросив йому чоло, і ось він, ось — жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, — він повзе в криваві рури серця, і воно починає кипіти. Олізар упав на коліна, хотів просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовніри перекинули повороза через горішній щабель драбини й потягли: Олізар поволікся по приступках. Вартівники міцно кріпили свої кінці, два інші прив’язували Олізарові ноги до коловороту. Зарипіло сухе дерево, Олізара почало тягти, витягати, і витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нічого не було навколо, тільки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Він вив і кричав: «Я все! Я все! — чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив. — Я все зроблю!» — кричав він чи стогнав, наїдався того варива, очі його дико крутилися, бо не було в нього вже тіла, тільки оте червоне вариво і розпечений до червоного меч.
Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.
— Хотіли щось сказати? — почув він князевий голос. — Чи визнаєте вину свою?
— Визнаю свою вину, — швидко сказав він.
— Яка ж ваша вина?
— Все, що зволите, то і є моя вина, — так само швидко відказав Олізар.
— Ви хотіли тікати?
— Я хотів тікати.
— Чому?
— Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.
— Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?
— Присягав, — сказав він крізь сльози.
— Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! — вигукнула пані Павучиха.
— Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, — сказав Розенрох.
— Велика кара! — крикнули, як ворони, вартівники.
— Кара! — відгукнулися тонкі голоси дівчат. Розв’язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м’яку, сиру землю.
— Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? — спитав князь.
— Я зроблю все, що накажете! — пробурмотів Олізар.
— Може, вам нас жаль? — вкрадливо спитав князь.
— Мені жаль себе, — відказав Олізар.
— Те життя, що було за мурами, ви вигадали? — спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.
— Я його вигадав, — відгукнувся Олізар.
Князь поплескав його по плечі.
— То тільки казка, авжеж? — спитав м’яко. — Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…
— Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, — сказав Олізар.
— Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!
— Хочемо дослухати вашу оповідь, — докинула пані Павучиха.
— А після того? — спитав з надією Олізар.
— Після того? — перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся. — Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? — спитав, князь.
— Тоді ми вас відпустимо, — сказала стара добродушно.
— Ви забуваєте про море вічної згуби, — мовив Розенрох. — Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення, і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!
Олізар звів голову.
— Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, — сказав він. — Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.
— Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! — вигукнув Розенрох. — Повинні запам’ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…
Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…
11
«Ну от, — думав він, — я знову на галері. Не було ніякого повстання і всієї тієї довгої мандрівки,
