Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
Ще нюанс: підростаючи, я стала його соромитись. Порівняно до моїх товаришів по школі, а надто по інституту, в мене був невдалий батько — той, яким не похвалишся. На прямі запитання, як-от для запису в класному журналі (викликають за списком, перед цілим класом, треба встати, продиктувати вголос, керівничка перепитує, не розчула…), я мимрила, щулячись і ховаючи очі: «Інвалід 1-ї групи», — і коли сідала на місце, мені довго ще здавалося, буцімто клас перешіптується й перехихикується за моєю спиною. Подібні речі травляться трудно — діти не прощають батькам пережитих з їхньої вини принижень. Його смерть — уже вдома, його відпустили додому, як уже нирки відмовили після затяжної медикаментозної блокади, — хіба що додала до сорому почуття вини, як ложку соди до ложки солі, і з роками те все розбавилось, змішалось у поступово слабнучий гірко-солоний розчин, якого не могли підсолодити ані почастілі, після 1991-го року (а вже як мій писок у повному блиску заграв на телеекрані, то буквально градом посипалися звідусіль!), ентузіастичні відгуки його колишніх колег і студентів — про те, який із нього був чудовий викладач і як його, виявляється, всі любили (а де ж ви всі були раніше?), — ані навіть зовсім конкретні, і від нашого продюсера зокрема, пропозиції підняти з архівів той, тридцять літ як похований, сюжет із Палацом «Україна» й посмертно опорядити мого батька в тепер уже цілком ґламурну, мало що не дисидентську біографію, — можна було б заковбасити несогіршу передачку, авжеж пак, нагадати народові забуті сторінки недавньої історії (так, наче той народ мав у запасі бодай якісь незабуті сторінки — хоч давні, хоч недавні!)… Цей останній замір, іно зажеврілий, убила в мені на пню відома поетеса, з тих, свого часу гучних, із патріотичними віршиками й туманною репутацією жертви режиму, — з цікавости я сама попхалася брати в неї ювілейне інтерв'ю, де й пережила повний нокдаун: здоровезне, гергеписте бабисько з кепським прикусом, бризкаючи на мене слиною й раз у раз хвицаючи головою, щоб метлялися поріділі фарбовані кучері (жест, який сорок років тому міг асоціюватись у невибагливих мужчин водночас і з темпераментом молодої огириці, і з патріотичною нескореністю), спершу з півгодини значущо, з притиском торочило мені, що воно допускає до себе «тільки вибраних людей», щоб я належне пройнялась і виструнчилась, — а потім так само довго й докладно, з усіма картинками, мовби те трапилося вчора, розповіло, як на його перший ювілей, п'ятдесятилітній, — в той самий рік, порахувала я, коли Стусові впаяли другий строк, уже смертний, — бабиськові навіть не прислали зі Спілки письменників вітальної телеграми, а прислали, здумати лишень, запрошення на чийсь інший авторський вечір — бабисько двадцять п'ять літ пам'ятало, чий саме, — зі спеціальним підступним умислом саме цього дня зорганізований, — от яке воно було переслідуване!.. Жодних інших подробиць переслідування я так і не допиталась — у бабиська також не було «сторі», була тільки персональна леґенда, на яку свого часу мусило попрацювати чимало мужчин, засліплених отим, тоді ще натурально рудим кучеретрусом, і тепер бабисько жадібно купало свою порожню старість у відблисках їхніх тодішніх зусиль — і в гробу хотіло бачити всіх, виморених по мордовських таборах, друзів своєї легендарної молодости, пам'ять про яких, коли б була жива, все-таки дозволила б йому бодай би зберегти відчуття стилю й пропорцій.
Я вийшла з того дому геть прибита. Від думки, що з підгримованим батьківським трупом на оберемку я товктимусь у тій самій черзі — з цією заслуженою мученицею режиму в перших рядах, — мені зробилось якось по-особливому, гнітюче паскудно, і я того вечора пребездарно набралась у «Барабані», мішаючи найміцніші коктейлі, як зелене дівчисько, — всі вони смакували сіллю і содою, і на ранок похмільна згага пекла так само — содою й сіллю… «Сторі» не було. Належало змиритися з тупою очевидністю: єдиним знаком, що такий чоловік колись жив на світі, була я — в мене був його розріз очей і його група крови. Зрештою, коли вдуматися, то чому би мало бути інакше? Хіба не така сама доля спостигає абсолютну більшість небіжчиків?..
«Оце! І!» — помітка на берегах, випале з валізи забуте покотьольце — вперше розвернуло до мене бінокль іншим боком. На мить, як у спалаху блискавки серед глупої тьми, я вгледіла живу людину — дивно, що це був той самий мій батько, якого я, відай, потай від себе й далі трохи соромилась. Персонаж, що надавався б на якийсь-то портрет хіба лиш у ролі статистичної одиниці: цебто, якби була змога облічити, скільки їх, таких, у тім поколінні було — не арештованих, не посаджених, не внесених у списки Amnesty International, а тихо згаслих у власному ліжку від чесних серцево-судинних, ниркових та інших недостатностей, котрих прямі причини видимі тільки близьким родичам — звісно, в кого такі були. Можна сюди додати й тих, що спилися, й тих, що покінчили з собою, — в будь-якому випадку реальну для майбутнього історію здатна витворити лише цифра, число з кількома (бажано чимпобільше!) нулями. Шість (чи більше?) мільйонів мертвих євреїв — дорівнює Голокост. Десять (чи менше?) мільйонів мертвих українських селян — дорівнює Голодомор. Триста мільйонів біженців — дорівнює п'ятдесяти шістьом локальним війнам початку XXІ-го століття. Історію творить бухгалтерія. Під час хрущовської реабілітації розстріляним у тюрмах НКВД ліпили були в
