Весна 2025 - Moon Grey

2025-й.

Стіни мовчали. Телефон мовчав. Тиша стояла така, що чути було те, що за дзеркалом говорить потойбіччя.

Ліля мовчки спостерігала зміни в собі вже котрий день. А там шепотілись.

-Вона нас зачинила.

-Вона має право.

-Цитьте!

-Що ти цитькаєш! Я тут скоро задубію, дай хоч язика порозминати.

-Ага, не затикай нас. Теж мені старший знайшовсь. В мене взагалі в роті завоняєтсья, якщо я мовчатиму.

Ліля зітхнула. Натягнула ковдру по саме «в голови низько», що зараз звучало десь там, в задзеркаллі.

-А ви мене не затикайте. Бо я таки старша. Я Праматір.

Мовчанка настала і тут, і там.

Щось гупнуло вдалині і звук досягнув вух Лілі, а потім і дрижаки прокотились.

«Як вони задовбали.» - Майнуло в голові жінки. А вголос сказала:

-По черзі. Вийшли і зникли. Почули?

-Так, так. Але ж історії залишать слід.

-То й що? Я їх використаю.

-Точно використаєш?

-Розберу на друзки і використаю.

Ліля повільно стягнула ковдру ногами, зминаючи десь туди  в край ліжка. Потягнула пальці ніг на себе, від себе. Неквапом зісковзнула на підлогу і босоніж пішла в коридор.

Там порожньою плямою на стіні світилось чисте поле шаплер. Обмежувачі дзеркала були на місці, але сховане дзеркало чоловік зняв і заховав.

Вона шукала дзеркало, щоб розбити. Щоб відбулись ті зміни. Кляте передчуття. Вона тепер знала, як керувати власним життям і прагла зробити щось, що відтворить енергію подій.

А ті зміни взяли початок в 2007 році. Вона тоді розгамселила дзеркало на друзки. Гепнула отак прямо посеред кімнати. Щиро і від всього серця. Бо вона знала, що треба робити.

-Нащо? – Матір затулялась смутком вірування в щось поганюче і від цього її обличчя ставало дедалі тьмянішим.

-Бо воно мало розбитись. Мамо, це на щастя. Ми прожили нещастя ниньки, зараз. Я не можу пояснити це, але це так.

-Доню, маю віру в твоє передчуття.

І воно не було помилковим. 7 років.

2014-й. Три дні по річниці весілля.

 -Люба, я буду не на зв’язку. Це по роботі і не переживай, я просто буду відповідальний за ситуацію.

Він, як завжди, потис сину руку. Плеснув іншою по плечу і той якось скрививсь наче від болю. Та батько підморгнув так, наче вони про щось своє, чоловіче, домовились. Обійняв мене і ми, стоячи в коридорі, при нашім підлітку, вперше поцілувались. Це був новий перший поцілунок кохання. Хвиля споминів накрила з головою і ноги підкошувались.

Не було відчуття очікування чи ще чогось рожевого, принцесного. Я просто знала, що «це раз і назавжди». Не оте шалене очікування і не ті єдинороги.

Все відбулось значно простіше. То був перший поцілунок в метро. Він щось хотів сказати, нахилив голову, але вагон хитнуло і наші уста зімкнулись так непередбачувано, що клацнулись зубами і от за мить знов «хить!» і «чмок!» смачний такий лункий звук, що потонув у гуркоті вагону. Мозок перемістивсь силою інерції десь в груди і шалено чіплявся всима нейронами за губи, щоб не впасти ще нижче і не втратити відчуття реальності.

Наші очі щойно спостерігали віддалення одне від одного. «Грюк!» - підскочили колеса і знов «хить!» -ми вчепились одне в одного руками, стримуючись на відстані та водночас притягуючись душами і сміялись тим скутим сміхом, що вперше зазвучав, приглушуючи  інтимне, яке стало проявом при небажаних свідках.

- Ти щось хотів сказати?

- Ну, ні. Ну, так! – Він щось хотів додати, але хитнув головою і затих тримаючи мене за пальці. Закрив очі і ластовиння проступило ще сильніше від напруги очікування якогось моменту.

- Що? – Я усміхалась тому першому відчуттю поцілунку, яке отак увірвалось в моє життя і в наші відносини, які вже повним ходом часу «назрівали мить події», але ніяк не відбувалась. В мене геть не було досвіду відносин, бо він був першим, хто просто прийшов та керував. Мною. Ну ви бачили, щоб мною хтось керував? Ні. От і я не бачила.

А досвід казок… оті казки…закінчувались на: «і далі вони жили довго та щасливо» -це не співпадало з реальністю. І взагалі, без деталізації, що є оте коротке: «довго та щасливо?».

«Бла-бла-бла» - оголосило зупинку і вагон зупинивсь. Це була кінцева станція. Ми їхали до подруги, в якої я жила в цім місті, де він навчався, а я тільки –но поступила і чекала 1-го вересня.

- Виходь за мене! – Мені здалось, що натовп зупинився і передумав виходити. І зараз потяг всього мого майбутнього життя стрімко проносивсь повз мене. Я там була відсутня. Так і сталось в якійсь долі істини.

Він червонів. Чекав. Він старший на 7 років і це його останні два роки навчання, а я тільки –но розпочала власний шлях.

- Я…я…я подумаю. – Прошепотіла я ніяково. Отак керувати мною-це вже занадто. Але навколо люди і мені стало соромно одразу відмовити. Бо він перегнув палку. І в казках не було антуражу вагону харківського метрополітену і натовпу людей в підтримку оцього «він точно вже кимсь зайнятий», бо «таких ще цуценятами чіпкі дівки розбирають».

Вчора був секс. З ним. Перший. Гарячий та відчайдушний.
Я не думала, що отак можна віддатись вперше тій людині, яка просто влетіла в моє  життя на мій день народження. Це не входило в мої плани. Але це входило в його плани. Його життя. Ми не цілувались. Бозна чому, я цього не хотіла.
І от сьогодні це сталось. Як супровід навздогін того, що вже трапилось. Як зачитані права вже після арешту і перед самим вироком, щоб просто дотримати правил поведінки чи ще якихось там соціальних норм.

-Подумай. Я почекаю. – Він не здивувався. І додав. - Переїжджай до мене.

-Ага. – Я погодилась кричучи всередині «якого чорта ти командуєш?», а хтось отам глибоко в душі вже обдер стіни, замінив проводку, зірвав та поклав підлогу і, клеючи шпалери та розставляючи меблі оголосив твердо і щоб я не суперечила: «Лілька, твою маму, або зараз погоджуєшся, або ніколи не вийдеш заміж! З твоїм норовом. Дякуй Богу, що він тебе не знає.» - Коли? – Саме тоді я вперше почула свій істинний голос передчуття щодо свого життя.