Ленінська картка - Майк Гервасієвіч Джогансен

Ленінська картка (Св. Рено)

Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра.

Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля.

Слон з C 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля.

Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4.

Проста почтова картка зібгана удвоє.

До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків).

Вважаю, що тов. Свирида

Рено цілком можна зарахувати

до партії.

… числа 1905 р.

Н. Ленін

В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.

«Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку.

Була весна — 1919 рік.

Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.

В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.

«Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу.

Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.

«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.

«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».

«Зайдіть на другий поверх, кімната 14» — сказав лотиш і пішов з ґанку…

Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.

За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.

«Вам чого, товаришу?»

Чоловік подав картку.

«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами».

Політком роздивився картку. Потім глянув на чоловіка.

Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.

«Чого ви не прийшли до нас 2 роки тому?»

«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».

«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»

«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком.

У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».

«Ви француз — у вас таке прізвище?»

«Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!»

Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років.

Політком роздивився посвідки й замислився.

«Чому ви не пішли робити тут на залізниці?»

«Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми, я можу робити канцелярську роботу — можу стати за рахівника».

Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд» — сказав він, узяв перо й написав записку.

«З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!»

І політком присунув до себе стос паперів.

Чоловік не відходив і не брав записки.

«Чого ви не йдете? Не затримуйте мене, товаришу!»

«Я дуже хотів-би просити… Я з учорашнього дня нічого не їв».

«А!»

Політком черкнув ще одну записку.

Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов.

Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше.

Рено — прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно.

Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою.

(Валічка старша і в неї є чоловік).

Вони балакають про Свирида Рено.

«Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко».

Валічка не слухає — їй сьогодня попало й вона поспішає додрукувати баланси.

Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.

— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було б і за нього заміж вийти.

Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці.

«Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка задерикувато.

Рено спинився й звів очі.

В його блакитних очах блиснуло щось таке, що Женечка трішки оторопіла.

Рено уп'явся в неї зором. Женечка перевела очі на його руки.

«Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки иншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?»

«Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця».

Потім Рено уважно роздивляється свої руки.

Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено.

Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.

— Цей хам, здається, натиснув їй ніжку.

Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться.

Рено цокає рахівницею. Рено — прекрасний рахівник…

Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити.

Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає.

Може, з нього колись і буде якийсь комісар?

Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже.

Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера.

Але цього мало для того, щоб на щось рішитись.

Вони йдуть вулицею.

Рено держиться осторонь.

«Скажить, Рено — ви українець?»

«Я з Малоросії» — одповідає Рено обережно.

«Я думаю, в вас ще тече французька кров» — цвірінькає Женечка.

— «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові, я б вийшла за нього заміж».

Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.

Женечка вириває руку й вони йдуть мовчки.

«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад…

Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в