Кажан Сергій на вахті - Ганна Моренко

Кажана звали Сергій — не плутати з іншим Сергієм, тим, що ходив під вікнами й клав серце дівчині Ганні, як хліб на рушник. Кажан же — мешканець старої хати в передмісті, з облупленими віконницями та вишневою гілкою, що стукала у шибку під вечір, як родич, що не телефонує, а просто приходить.

Бабуся казала:
— Він не кажан, а домовик із крилами. Летючий хранитель. Нічний сторож.

Назвали його Сергієм, бо першого вечора він залетів просто на ікону святого Сергія. Сів, склав лапки — і мовив очима: я свій. А ще, тому що Ганнусьці подобався.

Кажан Сергій не заважав. Вдень спав під стріхою, вночі літав у садок, ганяв мишей, і, за чутками, читав бабусині листи з молодості — бо куди ж іще поділися ті старі аркуші, що тримались у шухляді, а зникли раптом після грози.

Але одного липневого вечора з’явився Сергій номер два — той, що хлопець і Ганнусьці подобався. Чуб гарно вкладений, футболка з написом "Real Men Climb" з ароматом поту.

— Стара не дозволяє гуляти після дев’ятої, — шепотіла Ганна з балкона. — То приходь тихенько… ніччю… сходами вишневими.

Сергій виліз, як герой, десь об одинадцятій. Листя шаруділо, цвіркуни кричали, наче на весіллі. І от він вже на балконі, вже тягне руку до вікна — коли з темряви, з глибин даху, як тінь із легенди, зірвався кажан Сергій.

Кажан був не злий, а принциповий. І як почув про нічні походеньки — мов зрозумів: час діяти. Він спікірував просто в обличчя залицяльнику, виписав у повітрі коло карми, сів на ліве плече, вчепився кігтями в тканину й прошепотів те, що кажани шепочуть тільки тим, хто забув, що в дівчини, крім серця, ще й бабуся є.

Хлопець зойкнув, перечепився, злетів униз — без травм, але з душевним переосмисленням.

— Кажеш, ти не віриш у прикмети? — спитала згодом Ганна, коли той писав їй зі словами "давай просто дружити".

— А мій кажан вірить. І бабуся — теж.

Кажан Сергій повернувся на стріху, обгорнув себе крилом і всміхнувся сни. Ніч знову стала тиха, як бабусина молитва.

Кінець