Аргонавти (Третя історія Марійки і Костика) - Степан Процюк

— Ну і що, ти серйозно вважаєш, що ревнивий Отелло захотів моєї смерті?

— Левчику, я не знаю, що він захотів… Але щось тут негаразд, розумієш? Щось нечисто…

— Я розумію лише те, що ти хочеш з ним знову зустрітися. Під приводом різних вияснень, — Кость пробував жартувати.

— Я на такі жарти навіть не хочу відповідати… Не ображай мене, будь ласка…

Кость укотре згадав про те, як Марійка опинилася там. У потрібний час у потрібному місці. Керована магією закоханої. Може, їй робив підказки Костиків ангел-охоронець? Може, це воля Промислу? А як тоді бути із нападом? Чиєю він є волею?

Костикова голова пухла від запитань, на які не знаходилося відповідей.

15

Лікування проходило успішно. За кілька днів Кость уже міг вставати без дикого болю в грудях. Починався вівторковий лікарняний ранок. Звичайний робочий день у травматологічному відділенні. До обіду ніхто не приходив. Батьки були на роботі, а сестра і Марійка у школі.

Закінчувався обхід. У палаті були інші, ніж минулого разу, хворі. Молох аварій і нещасних випадків збирає свою данину безперервно, мов безжалісний жрець язичницького капища, що задобрює жорстоких божків із пантеону його віри численними людськими нещастями. Одні хворі виліковуються або ще лікуються вдома, інші приходять. Деякі… Нехай, промовчимо. Тут завше багато роботи…

У двері палати хтось несміливо постукав.

— Онишкевич, до тебе прийшли!

— Хто? — спитав Кость медсестри.

— Якийсь хлопець.

На порозі стояв блідий, мов полотно, Микола. Кость підвів очі:

— ???

— Костю, привіт… Я хотів з тобою поговорити…

— Про що? Я вже все знаю.

Миколою пересмикнуло:

— Що знаєш?

— Про твої загравання з Марією… ("Чому я не сказав "Марійкою?" — подумав)

— Я не про це… Тобто про це теж… Ми можемо десь вийти?

Костеві було не так легко піднятися. Але він вийшов. Вони сіли на коридорний тапчан. Не було нікого. Микола то червонів, то бліднув. Нарешті випалив, без вступів і передмов:

— Костю, вибач мені. Це я намовив старших хлопців, щоб тебе побили!

— Чому? — хворий здивувався спокоєві власного голосу.

— Бо я завжди тобі заздрив… Я позавчора ходив до священика на сповідь… Я не можу з цим жити…

…Зараз треба подзвонити до батька, нехай викличе міліцію. Хай забирають цього типа в каталажку, а там він розкаже більше: і кого підмовив, і скільки заплатив… Нехай запроторять його кудись подалі і від мене, і від школи. Нехай носить капітанську пов'язку в колонії! Не можу на нього дивитися…

— Ти хотів, щоб мене вбили?

— Я хотів, щоб лиш налякали… Я…

…Якби можна було чинити самосуд, одягнув би зараз на руки чорні шкіряні рукавиці — і за півгодини зробив би з цієї мармизи решето. Я б забув про власний біль, бо мене гріла б помста. Не треба колонії — це якось низько. Тільки найдужче хотів би, щоб зараз ти, мудило, потрапив сюди хоч на місяць із забоями й пораненнями… Адже чинили колись самосуд запорозькі козаки, застосовуючи до зрадників жорстокі чоловічі покарання, чи селяни, що ставали колом, б'ючи ногами спійманого конокрада…

— Що ти зараз хочеш від мене? — Костів голос був таким тихим, наче він шепотів щось на вухо своїй Неспокійці.

— Ти можеш заявляти на мене… Але я більше так не можу… Я хотів розповісти правду.

…Мені однаково, що зараз буде. Я зрозумів, як несподівано може — кожен день, чуєте, кожен! — петляти і повертати кудись убік наша доля. Нехай я не закінчу школу, я все візьму на себе, але сьогодні я з цим покінчив… Я не можу спати і не можу жити, бо мана, що переслідувала мене ці два роки, стоїть перед очима. Я вже нікому не буду заздрити до кінця життя, бо ми майже нічого не знаємо про інших, хоча нам часто здається навпаки…

Нарешті вони розговорилися. Ніхто й ніколи не дізнається достеменно, про що була ця розмова. Це буде їхньою першою чоловічою таємницею. Але Кость пообіцяв Миколі, що нікому нічого не скаже. Ні про нього, ні про тих хлопців. А якщо міліція навіть вийде на їхній слід (імовірність цього 1:100), то він скаже, що пробачив усіх, щоб не псувати надалі Миколину долю. Той пообіцяв, що до Марійки більше не промовить ні слова. Вони говорили й говорили, навіть про капітанську пов'язку, доки Костя не забрали в палату.

Був обід. Микола повертався з лікарні також блідим, але якимось урочистим. Він був готовим до гіршого. Цей випадок і ця розмова запам'ятається йому на все життя.

Один раз дозволимо собі забігти вперед. Через багато років Микола допоможе Костеві в одній нелегкій ситуації. Кажучи інакше, він тоді