Аліса в Країні Чудес - Льюїс Керрол

під якими во[51] на щойно блукала), коли раптом почулося різке сичання. Аліса рвучко відсахнулася. Велика Горлиця, налетівши на неї, несамовито била її крильми по обличчю. — Гадюка! — репетувала Горлиця. — Ніяка я не гадюка — обурилася Аліса. — Дайте мені спокій! — А я кажу — гадюка! — повторила Горлиця вже не так голосно і, майже схлипуючи, додала: — Я вже все перепробувала, але від них ніде нема рятунку! — Не збагну, про що ви говорите, — сказала Аліса. — Між корінням дерев, на річкових кручах, у чагарниках, — не зважаючи на Алісині слова, провадила Горлиця, — скрізь оці гадюки! Їм не догодиш!.. Аліса розуміла все менше й менше, проте вирішила не озиватися, поки Горлиця не виговориться. — Мало мені мороки з висиджуванням яєць, — не вгавала Горлиця, — то я ще мушу день і ніч пильнувати їх від гадюк! Я вже три тижні не стуляю очей! — Мені вас дуже жаль, — сказала Аліса: вона вже починала розуміти, про що йдеться. — І саме тоді, як я вибрала найвище в лісі дерево, — правила своєї Горлиця, зриваючись на крик, — саме тоді, як я повірила, що нарешті їх здихалася, вони вже знову тут як тут — бач, уже й з неба лізуть! У-у, гадюка! — Кажу ж вам, ніяка я не гадюка! — мовила Аліса. — Я... я... [58] — Ну, ну? Хто ж ти? Хто? — питала Горлиця. — Ще не надумала? — Я... я... дівчинка, — промовила Аліса без особливої певності, бо згадала, скільки разів вона за цей день мінялася. — Гарна баєчка, що й казати, — з глибокою зневагою пирхнула Горлиця. — На своєму віку я набачилася різних дівчаток, але з такою шиєю — жодної. Е, ні-і, ти — гадюка! І не відмагайся. Може, ще скажеш, що ти й яєць ніколи не їла? — Певно, що їла, — сказала Аліса. (Вона завше казала правду.) — Розумієте, дівчатка також їдять яйця. — Я не певна, — засумнівалася Горлиця, — але коли це так, то вони теж гадючого поріддя, ясно? Такий несподіваний висновок так вразив Алісу, що вона заніміла. Горлиця негайно скористалася нагодою і додала: — Я знаю одне: ти шукаєш яєць! І мені байдуже, хто ти — дівчинка чи гадюка! — Зате мені — не байдуже, — заперечила Аліса. — Хоча яєць, щоб ви знали, я не шукаю. А якби й шукала, то вже ж не ваших — сирих я не люблю. — Тоді вимітайся! — похмуро буркнула Горлиця і знову вмостилась у своє гніздо. Аліса стала опускатися нижче, але це виявилося штукою непростою: її шия раз у раз заплутувалась у гіллі. Доводилося частенько зупинятися, щоб її виплутати. Трохи згодом вона похопилася, що й досі тримає в руках шматочки гриба, й обережно, по най[59] меншій дрібочці, почала відкушувати то від того, то від того — стаючи то вищою, то нижчою, аж поки підігнала себе до своїх звичайних розмірів. Відтоді, як вона була ще свого зросту, збігло стільки часу, що тепер їй було аж якось дивно, та за кілька хвилин вона оговталась і почала знову розмовляти сама з собою: — Ну ось, половину плану виконано! Які дивовижні всі оці переміни! Ніколи не вгадаєш, ким станеш за хвилину! Та хай там що, а тепер я дійшла свого справжнього зросту: лишається тільки пробратися у той чарівний сад... але як це зробити, як? З цими словами вона вийшла на узлісся, де стояв крихітний, із чотири фути заввишки, будиночок. — Хоч би хто там жив, — вирішила Аліса, — з'являтись їм на очі отакою ніяк не годиться: вони ж можуть побожеволіти зі страху! Тож вона почала потрошку надкушувати гриба з правої руки і не виходила з лісу доти, доки не поменшала до дев'яти дюймів. [54] Розділ шостий Порося та перець Хвилину-другу вона дивилася на будиночок, гадаючи, як бути далі. Раптом з лісу вибіг лакей у лівреї і гучно затарабанив у двері кісточками пальців. (Що то лакей, вона здогадалася завдяки лівреї, бо з лиця то був радше карась.) Відчинив йому другий лакей — кругловидий, з лупатими очима, схожий на жабу. Аліса завважила, що обидва мали дрібно закручене й напудрене волосся. Їй страшенно закортіло дізнатися, що ж буде далі, — вона висунулася з гущавини й наставила вуха. Лакей-Карась видобув з-під пахви величезного — завбільшки, як він сам, листа і, простягши його Жабунові, врочисто оголосив: — Для Герцогині. Запрошення від Королеви на крокет. Лакей-Жабун узяв листа і тим самим тоном повторив ті самі слова, ледь змінивши їхній порядок: — Від Королеви. Запрошення на крокет для Герцогині. Відтак обидва вдарили один одному чолом — так низько, аж посплутувалися кучериками. Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо. Аліса несміливо підступила до дверей і постукала. [55] — З вашого стуку, як з риби пір'я, — зауважив лакей, — і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а по-друге, там такий шарварок, що вас однак не почують. І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав, і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд. — Тоді скажіть, будь ласка, — озвалася Аліса, — як мені туди зайти? — Ваш стук мав би якийсь сенс, — провадив Жабун, не зважаючи на неї, — якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку — я б вас, звичайно, випустив. Кажучи так, він не переставав дивитися в небо. Алісі це здалося жахливою нечемністю. "Хоча, можливо, він і не винен, — сказала вона про себе. — Просто очі в нього майже на маківці. Але принаймні він міг би відповідати на запитання". — То як мені туди зайти? — голосно повторила Аліса. — Я тут сидітиму, — зауважив лакей, — аж до завтрього... Тут двері розчахнулися, і звідти вилетів великий таріль — він бринів просто лакеєві в голову, але в останню мить тільки черкнув по носі й розбився об дерево в нього за плечима. — ... а може, й до післязавтрього, — тим самісіньким тоном провадив лакей, мовби нічого й не сталося. — Як же мені туди зайти? — ще голосніше повторила Аліса. [56] — А це ще, знаєте, не вгадано, — сказав лакей, — чи вам взагалі треба туди заходити. Ось головне питання, чи не так? Так, звичайно, — та тільки Аліса не любила, коли з нею розмовляли таким тоном. "Це просто жахливо, — проказала вона сама