Гуси-лебеді летять - Михайло Стельмах

— Передав ти, Себастiяне, кутi меду, а менi характеру! — викривлює усмiшку на обiдочках уст. — Налихословити, натурально, кожний зможе, але на твоїй посадi треба мати вежливiсть по всiх статутах. Знаю, ти гнiваєшся на мене за он ту iсторiю iз комiсiєю. Винюсь, каюсь, зарiкаюсь — бiльше не буду. Не по дуростi, а по пильностi збочив, бо забрело менi в розмишленiя, що ти дiяв не за революцiйними параграфами. I я хотiв теорiєю пiдправити твою практику, бо хто ж має за революцiю болiти? Лише такi, як ти, з практичного боку, i такi, як я, з теоретичного.

— За шкуру, тiльки за свою шкуру болiєш ти з практичного i теоретичного боку! — розгнiвався дядько Себастiян. — За неї, коли її доведеться рятувати, усiх людей, увесь свiт продасиш i не скривишся!

— Чого тобi так далеко наперед заглядати? — позлiшав Юхрим, i потвердiшали грубi пружки його уст. — Шкура — дiло тонке, всякий її по-своєму рятує, а iнший ще й вiдрощує на нiй те, що має їжак. Резон?

— Чого ти ще не сказав, що iнший назбирує на шкуру слизь?

— I про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою класифiкацiю, — жорстокiсть спотворює обличчя Юхрима, i тiльки тепер його очi розрiзають темiнь, що зiбралась у очницях. — А зараз я до тебе, натурально, з iншим прийшов. Говорити далi чи звелиш зашити вуста?

— Говори, щоб губи не гуляли, — стримує обурення дядько Себастiян. — І чого менi iнодi здається, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?

— Перебор фантазiї, — не задумуючись, пояснив Юхрим.

— Ну, що в тебе?

— Та нiчого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенiя лiчностi характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.

— А без неї приятелi з повiту не вiрять твоїй лiчностi?

— Вiрять, але революцiйний закон є законом. Черкни, Себастiяне. Робота не важка, а полегкiсть дасть нам обом.

— Менi й так легко, — уперто хитнув головою дядько Себастiян. — А характеристики тобi не дам!

— Дасиш! — нахабно витрiщився Юхрим.

— Не дам.

— Не маєш такого закону! — в слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск. — Всяка iндивiдуальнiсть має тепер право на характеристику лiчностi, хоч подобається чи не подобається вона комусь. Не дасиш тепер, дасиш у четвер! Заставлять дати! I пам'ятай: усякiй людинi, при охотi, можна обламати крила.

— Я й не знав, що ти такий криложер! — навiть здивувався дядько Себастiян.

— То знай! I лiпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо гризтися. Тобi ж спокiйнiше буде, коли мене сплавиш iз села.

— Переконав! Дiдько з тобою — дам характеристику, щоб ти щез iз очей! — погодився дядько Себастiян.

— Отак би й зразу, — задоволене хихикнув Юхрим. — Якби ти не дав, я б з м'ясом видрав її. Я свого нiде не попущу: права є правами! Може, пiсля цього й могорич для обоюдного мечтанiя зап'ємо! У мене дещиця забряжчала в кишенi.

— Тримай її на подзвiння таких добрих, як сам! —вiдрiзав голова комбiду.

— Вольному — воля, а спасенному, по всiх параграфах, рай, — здвигнув плечима Юхрим. Лихий полиск осiдає на денця його круглих очей, а наверх спливає вдоволення.

Тим часом голова комбiду дiстав папiр, чорнило, ручку i сiв писати характеристику.

— Може, тобi пособити коментарiями? — прихилив голову до столу Юхрим.

— Обiйдеться без них. Не застуй свiтла.

— I прошу тебе, Себастiяне, натурально, iз документальним ефектом увернути, що я був у рядах робiтничо-селянської Червоної Армiї. Це тепер усюди вiдчиняє дверi й коридори.

— Пiдкреслю, натурально, i з ефектом: твоє вiд тебе нiкуди не втече, — заспокоїв Юхрима дядько Себастiян. — Ти вже хоч трохи спокiйно посидь.

Юхрим розкапустився на ослонi й полегшено зiтхнув: адже через кiлька днiв вiн уже матиме посаду, i тодi чхати йому на дядька Себастiяна, який навiть за всi свої рани нiчого не може вiдхопити собi. Коли б це йому, Юхримовi, хоч клаптик такої бiографiї, то вiн би уже в самiй столицi крутив дiлами, як циган сонцем, i не вилазив би з хрому.

— Може, прочитати тобi характеристику? — пiдвiвся з-за столу Себастiян.

— Прочитай, прочитай, послухаємо розумне слово, — аж подобрiшало Юхримове тонкогуб'я.

— То слухай i не перебивай.

— Не буду.

— "Характеристика, — почав читати дядько Себастiян. — Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс..."

— Ти що, смiєшся, щоб потiм заплакати!? — скочив Юхрим, од злостi в нього вищирились зуби, наче в печеного кабана.

— Я ж казав: не перебаранчай. Починаю спочатку: "Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився,