Гуси-лебеді летять - Михайло Стельмах

— Чи не пограє вiн тепер на пiанiну аж у тюрязi? — зрадiли дукачi.

Од цих чуток i нашiптувань менi гiрко й тривожно стало на душi. Комiсiя за зачиненими дверима почала поодинцi опитувати Порфирiя, дядька Себастiяна й наприкiнцi Юхрима. А перед зачиненими дверима умлiвала вiд горя i слiз Порфирiєва дружина. Найбiльше говорив Юхрим, його пiдписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятiшому: революцiї, революцiйнiй пильностi i класовiй непримиренностi. Юхрима нiхто не перебивав, а коли вiн замовк, голова, задихаючись i синiючи, поморщився:

— Усе?

— Поки що все. Та коли треба для протокола й действiя, iще можу, — пообiцяв Юхрим, обтираючи пiт iз чола. Тодi голова комiсiї звернувся до Бабенка:

— Ви не зможете вiдповiсти на двоє запитань: перше, хто вас навчив тiнити святе слово — революцiя? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совiсть?

— Я жалiтися по всiх параграфах i iнстанцiях буду за образу iндивiдуума, — заверещав Юхрим.

— Це ви зумiєте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалiтися i доти топити людей, поки з вас не скинуть штани i не всиплють по всiх параграфах. Тiльки це може допомогти вам.

Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбiду, а на його мiсце, заточуючись, увiйшла Порфирiева жiнка. Комiсiя довго не могла їй роз'яснити, що нiхто нiкуди не буде забирати її чоловiка — хай тiльки чесно вiн живе. Для цього й амнiстiя дана владою.

— Ой, спасибi вам, люди добрi, — нарештi ожила жiнка. — То прошу, не погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити.

— Мiцний? — задихаючись, поцiкавився голова комiсiї.

— Горить синiми квiтами.

— Тодi ми його заберемо в лiкарню. Не пожалiєте?

— Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо — це вже для вас.

Комiсiя таки забрала самогон. Юхрим пронюшив i про це, зрадiв і, наперед смакуючи, як вiн пiдсуне вiзка головi комiсiї, двигнув до лiкарнi. Але новий матерiал не вигорiв: самогон як медикамент було здано головному лiкаревi, бо в тi роки на лiки було дуже сутужно.

Та й лiкували тодi по селах не так лiкарi, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою i землею, її найчастiше прикладали до серця i ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-фiлософськи: бог дав, бог i взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвiрнiшим пiдмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирiєва жiнка, у великiй ненавистi до Бабенка, прозвала його тифозною вошею.

А Юхримовi що? Вiн принишк на якийсь день, а далi почав розпускати чутки про потаємних ворогiв революцiї, якi виживають його з села, i, висолопивши язика, розшукував собi достойну посаду в мiстi.

Якось увечерi, коли ми з дядьком Себастiяном сидiли в комбiдi за книгою, несподiвано притарабанився Юхрим. Вiн був у, френчi з англiйського сукна i галiфе, пiдшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очi туману: певне, власник цих штанiв ще недавно в кiннотi орудував шаблею. Юхрим любив ефекти i в одежi, i в мовi. Вiн картинно зупинився бiля рiжка столу, неспокiйно ворухнув руками, засунув їх у бездонне галiфе, i вони там заборсались, неначе звiрята.

Дядько Себастiян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темiнь, за якою зовсiм не видно було очей. Через хвилину Юхрим повiв устами, i на них вигнулась та усмiшечка, де нахабство пiдминало непевнiсть:

— Не чекав мого вторгнення, Себастiяне? Знаю — не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношенiем, тобто на уклiн по всiх параграфах, статтях i статуту.

— Яка, яка у тебе душа? — повеселiшав дядько Себастiян.

— Як було вже сказано — драматична!

— За якими ж це параграфами? — насочилось насмiшкою обличчя голови комбiду.

— За параграфами революцiї!

— А яка тодi в мене душа?

— Натурально — героїчна! — пiддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, i на його невiрне обличчя навiть лiг покрiвець шаноби.

Дядько Себастiян тiльки головою покрутив: мовляв, ох, i влiзливий ти, чоловiче, але промовчав. А Юхримовi того тiльки й треба. Вiн одразу ж повiв мову про змiни в повiтi, хитромудре увернув, що тепер i його друзяки випливли наверх, повшивались у служби i кличуть його ближче до верхiв.

— Ну, а ти, звiсно, вирiшив триматися маси? — безневинно запитав дядько Себастiян.

— Нi, я ще не вирiшив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селi, чи теж погнатися за фортуною-долею у мiсто?

— Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, — аж мало не зiтхнув дядько Себастiян.

— То чому? — здивувались пiдбiрчастi вуста i квасолистi нiздрi Юхрима.

— Бо ти, коли наздоженеш долю, — собакою вчепишся в її приполи i триматимеш тiльки побiля своєї парсуни. А доля i людям потрiбна.

Юхрим