Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Таку!

Чоловік каже, що не сьогодні-завтра його зроблять ректором.

Ти розумієш, вирячується він на неї, які це відкриває можливості?

Для кого? Для тебе?

Для нас!

Він намагається пригорнути її й обіцяє до літа оформити розлучення. Він знає, до кого з цим звернутися. Це буде як експрес-пошта. На все зараз є тариф.

Ні.

Чому?

Не хочу.

Але ж я тебе люблю!

А я тебе — ні!

Сусід водить стетоскопом по стіні, але розмова тікає від нього на кухню.

Нарешті, коханці повертаються до кімнати. Чоловік вимагає пояснень і дізнається, що жінка наступного тижня одружується. Із директором іноземної фірми, в якій вона зараз працює. І в травні вони звідси їдуть геть.

Звук десь зникає. Сусід припускає, що зараз чоловік нападе на неї і почне ґвалтувати. Або навпаки, заридає і гупнеться на диван. Вона кинеться його жаліти і, перше, ніж випхати в три шиї, віддасться йому.

Поки сусід міняє стетоскоп на богемський бокал, життя по той бік різко міняє напрямок. Двері гупають. Трохи згодом у шахті здригається і повзе вгору ліфт.

В бокалі крізь океанський прибій жінка розмовляє по телефону. Що саме й кому вона так пристрастно розповідає, сусідові не ясно, бо вона розмовляє іноземною мовою. Але це не заважає йому, не злізаючи зі стіни, власноручно домислити ситуацію до бурхливої кінцівки. Це його розслабляє, він валиться головою на стіну і випускає з руки цінне скло.

В іншій кімнаті колишня дружина і син-студент, які змушені ділити з ним цю квартиру, дивляться телевізор. Дочекавшися дзенькоту, вони обмінюються тільки їм зрозумілим поглядом: хай він краще б’є посуд тут, ніж чигає на школярок по електричках та по загиджених посадках.

* * *

Поки сусід збирає скалки, чоловік рухається в бік концерту. Ні транспорт, ані світлофори йому не завада. Розлючені водії намагаються його пужнути. Це їм не вдається, бо він весь — у попередній розмові. Його голова крутить туди-сюди плівку з записом щойно пережитої сцени. Плівка тремтить, рипить і залишає скрізь гнійні рубці.

Водії не хочуть через придурка сідати за ґрати і змушені об’їздити його. Але за це вони кроплять чоловіка грязюкою і з голови до ніг перчать чумазими словами. Світлий плащ робиться темно-плямастим, а шляхетна сивина — квашеною капустою. Його штани виглядають так, наче він чавив у них вино. І лише те, що було під плащем, надається до театрального виходу.

На вході його оточують стрижені, зліплені з кубів та пірамід охоронці. Вони в кілька дотиків перетасовують його один одному і, не намацавши зброї, спрямовують у бік вбиральні. Ну, перебрав. Ну, десь з кимось побився. Але для керівництва країни він не загроза.

* * *

Його місце — в партері, навскіс від помосту, де височить президія урочистих зборів. Вільний від смутку час чоловік розглядає почесних сидунів. Він їх побоюється, презирає і хоче на їхнє місце. Не в перший ряд, і не в центр, а трохи ближче до краю. Це — його світ. Чоловік хотів би вважати себе знавцем високого і прекрасного, але місцеві звичаї й повадки цих хазяїв життя — це єдине, що він встиг збагнути за всю свою наукову кар’єру. Зате він тепер може пояснити і передбачити будь-яку з їхніх дій чи думок.

Він легко ділить президію на типажі — мугирі, кримінальники, м’ясо-молочна порода, нікчеми. Кожну з цих ґруп можна далі розбити на підгрупи — клінічні сліпці, сліпі кобзарі, тетері підсліпуваті й, нарешті, незрячі проводирі. Чоловік без проблем зазирає у їхні найпотаємніші бажання — накрасти, як слід наїстися, напхати добром мішки, решту вивезти подалі і понадкусювати. Він знає, чому так сталося. Тому, що ці дядьки — діти голоду, в кращому разі — несортове зерно, але здебільшого — бур’яни. І це його обурює. Нестільки брак селекції, як те, що серед них немає ідеалістів. Тих, що за ідею заріжуть рідного тата. Бо ці заріжуть за гроші. Або владу. Але не за світлу мрію. Мораль для них — це завжди скриня з подвійним дном. Хоч вони і гуртуються в клани й полюють на здобич, як шакали, зграями, але насправді кожен з них — індивідум. Тому вони не мають ні спільної мети, ні, навіть, спільного знаменника. Вони не можуть не перегризтися. Тому вони приречені.

Задоволений своїм діаґнозом, чоловік дає президії виголосити все, що вони напланували. Поки головуючий читає, інші члени президії водять очима по залу. На чоловіка вони не звертають увагу. Хіба що сухенька чиновниця, що представляє тут педагогів, уздріла, що в нього мокра голова. I ще хтось з дуже широкою спиною знічев’я маракує, а чи, бува, чоловік не семіт.

Тим часом неохоплені нічим змістовним думки інших членів президії валять в зал і оточують чоловіка. Бо вони теж знають його, як облупленого, і їх особливо дратують його сьогоднішні думки. Не видно, хто першим кого зачіпає словом чи поглядом, але наступної миті думки чоловіка, тицьнувши хамам дулю, кидаються урозсип. Гонитва триває недовго. Президіумські відловлюють чоловічих і кришать їх на потерть. I лише ставши порохом, чоловічі думки перетворюють поразку на перемогу. Вони осідають на своїх гонителях і потрапляють їм в кров. Кров з усіх боків тисне на мозок і до гонителів доходить, що, як вони і надалі хочуть сидіти в президії, їм треба знайти спільну мету. Або хоча б знаменник. Бо чоловік, коли сталася ця колотнеча, думав саме про це.

Не міняючи постав та виразів обличчя, члени президії тужаться і витискають з наявних думок купи свіжих ідей. Дві окремі, гарно зформовані купки. У правій громадиться те, що відгонить тілом, тобто їжою, у лівій — духом, тобто красивими словами. Купки не дуже родичаються.

Ти спершу нагодуй, пропонує одна з них, а тоді вже вимагай, щоб був дух.

Навпаки, каже інша, дух, він завжди попереду субстанції.

Так, намагаються знайти компроміс мудрагелі з обох купок, але ж