Джури козака Швайки - Володимир Рутківський

— То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, — продовжував теревенити він. — Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько…

Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.

— Саньку! — гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.

Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака…

Ні, таки налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.

Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.

Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма…

— Та ви що, хлопці, — спробував він посміхнутися. — Людина до вас у гості, а ви…

— Пізнаєте цього вовка? — запитав Грицик. — Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.

На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.

— Якого Мацика, якого коня? — запитав він. — Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, вперше. Ні, вдруге. Минулого літа теж був.

— Неправда, — сказав Грицик.

— Та щоб мене грім побив! — вигукнув Тишкевич. — Щоб мене нечиста взяла!

Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він — викапаний батько…

Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.

— Е, ні, — сказав він. — Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!

— Демидом, — не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.

— А от і ні! — вигукнув Грицик. — Саньку, все ясно!

— Дивно, — похитав головою Тишкевич. — Невже я помилився? Та ж ні. Здається, і острів цей, і берег… Може, я не туди потрапив, га?

І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни…

Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.

— Відпустіть мене, хлопці, — сказав незнайомець. — Годі дурня клеїти.

Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви і почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.

І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.

— Давайте зробимо так, — несподівано для самого себе запропонував Грицик. — Ми зв’яжемо вам руки і ви посидите в курені. А приїдуть наші — самі розберуться.

— Та ви що — з глузду з’їхали? — обурився незнайомець і знову ступив уперед.

— Ані руш! — вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.

Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину.

— Ну що ж, зв’язуйте, — згодився він. — Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть — повернеться ваш дядько і такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь…

І увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам рушив до куреня.

— Глядіть же, хлопці, — востаннє попередив він. — Ой, і биті будете! А мені що? Я й почекати можу…

Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння…

Вже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.

— Даремно тільки з’їздили, — домугикавши, зітхнув товстун. — Казав же я йому, що нікого там немає.