Джури козака Швайки - Володимир Рутківський
Барвінок вдячно постукав хвостом по землі. Він був не проти.
З очеретів випірнув Грицик… Він ніс плетений кошик, у якому шкреблися раки.
— Зараз ми їх зваримо, — сказав він. — Там, у курені, я бачив казанок.
— А коли хтось помітить дим? — засумнівався Санько.
— Та хто тут його помітить? — стояв на своєму Грицик.
— Татари. Або такі, як Тишкевич. А ми самі не оборонимося. Навіть з Барвінком.
Грицик замислився. Здається, Санькові слова його переконали, бо за хвилину він висипав раків назад у воду.
— Коли треба, знову наловлю, — сказав він. — Їх тут, Саньку, видимо-невидимо. Більше, ніж у нас у Портяній.
Грицик присів поруч з товаришем і повів далі:
— Гарно на острові, правда? Аж шкода, що ми тут недовго пробудемо.
— Чому ж недовго? Он Швайка сказав Байлемові, аби той прийняв нас до ватаги.
— А що ми тут робитимем? Хіба ловитимемо рибу чи на бобра будемо полювати. Ні, Саньку, я цього не хочу. Я хочу бути таким, як Швайка. Щоб мене татари боялися.
Санькові теж хотілося стати таким, як Швайка. Проте мало чого людині хочеться!
— Малі ми ще, — зітхнув він. — Нам би, Грицику, у Воронівці ще трохи побути. Аж поки станемо дорослими.
— Не повернуся я туди, — відрізав Грицик. — Навіть коли пан Кобильский заспокоїться, все одно не повернуся. Що мені там робити? Нікого не лишилося, і всі, кому не ліньки, дають по шиї…
— Тільки не моя мама, — заперечив Санько. — І з сусідів ніхто тебе й пальцем не торкнувся.
— А дід Кібчик? Так за вухо крутонув, що й досі пече. А тут ні його нема, ні пана Кобильського. Навіть татар не видно. Татарин сюди не добереться. Його комарі заїдять. Або втопиться в болоті. Татари, знаєш, як боліт бояться?
— А Тишкевич? — нагадав Санько.
— А що Тишкевич? — трохи охолов Грицик. — Коли що — можна сховатися. Він нас тут довіку не розшукає. А ще краще — побалакати з Швайкою чи Байлемом і спіймати його. Тут йому не Воронівка, ніхто перед ним схилятися не стане. Правда, Барвінку?
Барвінок не відповів. Він підвівся, збираючись піти у своїх справах. І раптом завмер. Шерсть на ньому настовбурчилася, загрозливо зблиснули ікла.
Хлопці поглянули в той бік, куди дивився Барвінок, і мимоволі припали до землі.
Вгору по течії піднімалися два човни. Вони пливли до острова. У човнах сиділо троє людей.
Про всяк випадок хлопці причаїлися за кущами. І добре зробили. Бо коли човни підпливли трохи ближче, у передньому весляреві вони упізнали Тишкевича.
ТИШКЕВИЧ
Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився і довго оглядав його. Нарешті гукнув:
— Гей, є хто-небудь?
Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.
— Спокійно, Барвінку, — прошепотів він. — Може, погукають, та й попливуть далі.
Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один з них, невисокий товстун, упівголоса мовив:
— Здається, тут нікого немає.
— Подивимось, — відказав Тишкевич. — Ану, за мною!
У кілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подалися углиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.
— О, вогнище! — вигукнув один. — І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?
— Не заходь, — почувся голос Тишкевича, — встигнеш з козами на торг.
— І коні тут були, — відгукнувся з іншого краю третій. — Слідів на десяток коней набереться.
За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів.
— Цікаво, куди вони могли дітися? — запитав низенький товстун. — Коли б неподалік ловили рибу чи били звіра, — коні стояли б тут.
— А я здогадуюся, — відказав наймолодший. У нього був шрам через все обличчя і меткі очиці. — Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?
Тишкевич
