Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Далі виявити його головну проблему — повну неадекватність і розгубленість. Після чого спробувати пояснити все особливостями періоду. Тим, що правила гри помінялися, а поза тим все лишилося, як і було…

(На берегах можна було б допідмалювати схему ставлення до влади — від апатії до ненависті й від презирства до запопадництва.)

Деякі так звані вчені обстоюють тезу про хаотичний характер такого світобачення. Цією ж монографією чоловік раз і назавжди розіб’є цю дурницю і доведе, що будь-який особистий вчинок — це вияв колективної філософії життя. Він зведе докупи та узагальнить всю систему місцевих суспільних міфів. А від міфів протягне мосточок до чотирьох можливих моделей поведінки.

Перша. Ніхто нам не бреше, і ми нікому не брешемо.

Друга. Ніхто нам не бреше, але ми всім брешемо.

Третя. Усі брешуть, лише ми кажемо правду.

И четверта. Нам брешуть, і ми їм за це також брешемо.

Він пояснить стан речей в країні тріумфом четвертої моделі. І зразу ж видасть прогноз: вони будуть мучитися, доки власна брехня їх не передушить.

Одпрогнозувавши майбутнє, він розвінчає та висміє опонентів і приголомшить всіх висновками.

Перший. Все це приречене й мусить розпастися. Бо тут немає зчепки, а є лише негативність. І тут виникає питання: коли таке мусить статися?

Відповідь на нього дає його другий висновок — про час. Про те, що й минуле, й майбутнє існують лише зараз. Тому вони — теж теперішній час. Які його ознаки? Ніяких. Бо те, що ми називаємо часом, це, насправді, наші відчуття. Наше ставлення до того, з чим і з ким ми стикаємося. Із собі подібними або із явищами природи, такими, як вітер, опади чи спека. Тому час — повна хімера й мана. А, крім того, — проекція наших болячок. У той час, як вічність — це щось зовсім протилежне.

* * *

Чоловік їде в тролейбусі і час від часу притискає до тіла свій висновок про те, що вічність — це повне навпаки. Жінка і двійко чоловіків, що стоять поруч, позирають на нього, а він — на них. Бо він їх десь бачив. Але де? І коли?

Звичайно! Старший з двох чоловіків колись вчився на одному з ним факультеті. Потім він, здається, захистився, викладав і швидко став доцентом. Але останнім часом його щось не видно. Мабуть, перейшов на адміністративну роботу. Чи в бізнес.

Жінка — це його дружина. Їй також довкола п’ятидесяти. Вона — викладачка, але без наукового ступеня. Студенти люблять її, вона гостра на язик, весела і не ледача. У неї багато ворогів. Про неї ходить безліч історій. В одній з них студент її вітає із річницею революції, а вона при свідках йому на це каже: й тебе туди ж!

Обличчя третього, наймолодшого з них, чоловік теж десь бачив. Мабуть, і воно пов’язано з вищою освітою.

Трійця перешіптується. Чоловік бачить, що і вони його впізнали. Але ніхто не вітається, щоб уникнути розмови.

Чоловік тут він згадує, хто є цей третій. Це ж той самий студент! Так. Зараз він носить борідку й голить голову, а колись, як і личило генію, грав на гітарі власні пісні, не стригся і кидав усім виклик. На другому курсі його за це викинули з університету й призвали до війська. Його родич-психіатр знав усю військоматську комісію. Звільнений "по дурці" студент роками з весни і до перших морозів працював на шабашках. Завдяки фізичній праці на повітрі, він зараз виглядає молодше своїх років.

Чоловік дивується, що могло звести їх докупи. Трохи більше приязні з його боку й він би про це дізнався. Якби він помахав їм, вони б зраділи. Якби він простягнув їм руку, вони б її тричі потиснули й розповіли б йому про все. Про те, що доцент колись глузував з дружини, бо вона не могла підтримати його культурну розмову. Про те, що він був п’яницею, а став алкоголіком і вже не міг ані викладати, ні керувати аспірантами. Якийсь час він щось перекладав для газет, а тоді втратив і цей підробіток. Він занедбав сім’ю, багато часу проводив за містом, де крав кольорові метали (дроти, арматуру, начиння) та обносив погріби. На Покрову мужики відходили його лопатами, а тоді налякалися і завезли до моргу. Але він одлежався, всю зиму не пив, і на початок весни всі його синці зійшли, а ребра зрослися.

Його жінка кинула викладання і, щоб якось прогодувати дітей, стала торгувати цукерками, цигарками й жувачкою. Справа ця їй пішла, і тепер вона раз на квартал їздить за кордон по дрібний крам, має на базарі свій ларьок, влаштувала дітей в університет, справила нові меблі й щотижня балує себе масажем. Аж тут почав даватися взнаки вік.

Невдовзі на базарі викладачка здибала свого колишнього студента. Після чергового розлучення йому не було де жити. Вони здаля привіталися, і того ж

вечора він перебрався до неї. Колишній студент першим ділом вигострив всі ножі в хаті, знайшов спільну мову з її дітьми і щоранку заварював каву по-ефіопськи.

Викладачка скинула вагу і полюбила культурні розмови. Тепер вона ще з кордону дзвонить студентові і дає номер вагону. Студент марафетить хату, прасує білизну і готує для неї ванну.

Дуже добре, сказав би їм чоловік, якби вони розбалакалися, але буття людини цим не обмежується.

Що тобі після паузи, запитав би хтось із них, не подобається?

Чоловік відповів би їм, що йому все подобається.

Тоді що тобі не стоїться?

Мені, сказав він би їм, дуже стоїться.

Ну й стій собі тихо!

Чоловік би відвернувся, але не образився б.

Вони б також відвернулися і до наступної зупинки обговорювали б його поведінку. Потім вони б обступили його і спитали, чи може він допомогти.