Острів скарбів - Роберт Луїс Стівенсон

Я вирішив взяти на судно двадцять людей, не менше, на випадок нападу туземців, піратів чи французів. Насилу вдалося мені знайти шістьох. Але потім мені нарешті поталанило: я натрапив на таку людину, яку шукав.

Я зовсім випадково розговорився з ним у порту. Виявилося, що він – старий моряк, має таверну, добре знає всіх моряків у Бристолі. Життя на суходолі погано вплинуло на його здоров’я, і він вирішив піти на якесь судно – бодай хоч коком. У порт він прийшов лише за тим, як він висловився, аби подихати морським повітрям.

Я так розчулився (мабуть, на моєму місці вас це теж зворушило б) і милосердно запропонував йому місце кока на нашому судні. Звуть його Довгань Джон Сильвер, у нього немає однієї ноги. Але це свідчить лише на його користь, бо ногу він втратив у битві за батьківщину під проводом великого Гока.[3] Уявіть, він не отримує навіть пенсії. Як це несправедливо! У який час ми живемо!

Та добре! Я думав, що знайшов лише кока, а отримав на додачу екіпаж! З допомогою Сильвера я швидко, за кілька днів, зібрав команду зі справжніх випробуваних моряків, може, і не дуже привабливих на перший погляд, але з їхніх облич видно – вони відчайдушні й хоробрі. З таким екіпажем ми впораємося навіть із фрегатом!

Довгань Джон порадив мені навіть звільнити двох людей із тих шістьох чи сімох, яких я найняв сам, бо переконав, що ті згодяться хіба що мити палубу шваброю, тож лише заважатимуть у нашому небезпечному плаванні.

Я почуваюсь чудово: їм, наче бик, сплю як убитий. Чекаю з нетерпінням тієї миті, коли, нарешті, мої морячки тупотітимуть навколо шпиля. У море, вперед! До біса скарби, не вони, а море захоплює мене! Отже, Лівсі, приїздіть якнайшвидше, не гайте ані хвилини, якщо поважаєте мене.

Нехай Гокінс у супроводі Редрута негайно їде попрощатися з матір’ю, а потім хай обидва одразу ж їдуть до Бристоля.

Р. S. Забув повідомити вам, що Блендлі, який, до речі, пообіцяв надіслати нам на допомогу ще одне судно, якщо ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана, але, на жаль, страшенно впертого, однак неперевершеного у всьому іншому. Довгань Джон віднайшов нам дуже доброго штурмана на ім’я Ерров. Маю на прикметі боцмана, який вміє свистіти сигнали на боцманській дудці. Тож у нас на «Іспаньйолі» все буде, як на військовому кораблі.

Забув також сказати, що Сильвер – людина із статком. За моїми даними, у нього навіть є поточний рахунок у банку. Він залишає свою дружину, негритянку, господарювати в таверні. Тому зрозуміло, що в таких переконаних парубків, як ми з вами, мимохіть виникає думка – чи не через дружину йому забаглося податись у плавання?

Р. Р. S. Гокінс може побути один день у своєї матері.

Чи можете ви уявити, як збурив мою фантазію цей лист? Я очманів від захвату й не приховував презирства до старого Тома Редрута, який лише те й робив, що бурчав і жалівся. Мабуть, кожен із його помічників погодився б поїхати замість нього, але таким було сквайрове розпорядження, і ніхто не насмілився його порушити.

Наступного ранку ми з Редрутом пішки рушили до готелю «Адмірал Бенбов», і там я побачився з матір’ю. Вона була здорова і весела, бо зі смертю капітана закінчилися неприємності, які він завдавав. Сквайр наказав усе полагодити в готелі, наново пофарбувати кімнати й вивіску і додав дещо з меблів. За стійкою стояло зручне крісло для матері. А ще він знайшов хлопчика на підмогу на час моєї відсутності.

Тільки побачивши того хлопця, я усвідомив, що полишаю рідну домівку. До цього я думав лише про пригоди й зовсім забув про те, що то таке – полишити свою матір і наш дім. Цей незграбний чужий хлопчик, що заступив на моє місце, змусив мене розплакатися. Думаю, я мимохіть зганяв на ньому власне горе. Він був новачком, недосвідченим, і я мав чимало приводів штрикати йому в очі за промахи.

Наступного ранку після сніданку ми з Редрутом попрямували назад. Я попрощався і з матір’ю, і з бухтою, біля якої жив від народження, і з нашим старим готелем «Адмірал Бенбов», хоча після ремонту, наново пофарбований, він видався мені чужим. Мимоволі я згадав капітана, який часто блукав берегом у своєму трикутному капелюсі, зі шрамом на щоці та з мідною підзорною трубою під пахвою. Невдовзі ми вже були за поворотом, і наш будинок щезнув з очей.

Ввечері, уже в сутінках, ми сіли у поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга». Мене затисло між Редрутом і якимсь товстим старим джентльменом. Попри страшенне трясіння й холод ночі, я одразу заснув і спав наче убитий, проспавши усі станції. Коли я нарешті прокинувся від штурхана в бік і розплющив очі, то побачив, що карета зупинилася перед великим будинком на міській вулиці, а надворі вже давно розвиднилось.

– Де ми є? – спитав я.

– У Бристолі, – відповів Том. – Вилазь.

Містер Трелоні зупинився в готелі неподалік від доків, щоб спостерігати за роботами на шхуні. Нам довелося довго йти пішки набережною, на мою превелику втіху, уздовж чималої кількості кораблів найрізноманітніших розмірів, опорядження й націй. На одному судні матроси хором співали за роботою, на другому – люди висіли в повітрі над моєю головою на снастях, наче на павутинні. І хоч я все життя прожив на березі, ще ніколи не відчував море так близько. Саме повітря, просякнуте дьогтем і сіллю, видавалося мені надзвичайним. Я бачив розцяцьковані носи кораблів, що були за океаном. Бачив старих моряків із сережками у вухах, із закрученими бакенбардами й просмоленими кісками, які прогулювалися морською ходою. Я аж підскакував від захоплення, лише подумавши, що і сам невдовзі вирушу на шхуні до таємничого острова на пошуки закопаних скарбів. Занурений у ці любі серцю мрії, я і не помітив, як ми дійшли до великого готелю і ніс у ніс зіткнулися зі сквайром Трелоні. Вбраний у синю морську форму, яку зазвичай вдягають морські офіцери, він йшов нам назустріч, вправно наслідуючи ходу моряків.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с