Острів скарбів - Роберт Луїс Стівенсон

– Мене звуть не Бонс, – урвав його капітан.

– Байдуже, – відповів лікар. – Це ім’я одного морського розбійника, якого я знаю, і я називаю вас так для зручності. Ось що я маю вам сказати: одна склянка рому не зашкодить вам, але якщо ви вип’єте одну, за нею піде друга, а далі третя. Присягаюсь, якщо ви не припините пити, то помрете. Розумієте? Помрете і підете в приготовану для вас місцинку на тому світі, про яку мовиться в Біблії. А тепер спробуйте підвестися. Я допоможу вам дістатися до ліжка.

Ми насилу дотягли капітана нагору й вклали в ліжко. Голова його знесилено впала на подушку, начебто він знепритомнів.

– Отож запам’ятайте гарненько, – сказав йому лікар. – Я кажу вам щиро й відверто: ром для вас – це смерть.

Із цими словами він узяв мене попід руку і рушив до мого батька.

– Це пусте, – завважив він, зачинивши за нами двері. – Я випустив із нього чимало крові, тож десь із тиждень він спокійненько пролежить у ліжку. Це краще для нього і для вас. Але другий грець може скінчитися для нього смертю.

Перед полуднем я приніс капітану прохолодне питво та ліки. Він лежав нерухомо в тій же позі, в якій ми його залишили, тільки трохи вище, і видавався слабким і водночас збудженим.

– Джиме, – мовив він. – Тільки ти тут славний хлопчина. Я завжди добре ставився до тебе і давав щомісяця по чотири пенси сріблом. Ти бачиш, дорогенький, як мені гидко. Ніхто про мене не дбає. Будь ласка, Джиме, принеси мені кухлик рому. Добре, милий друже?

– Лікар… – почав був я.

Але він злостиво, хоч і слабким голосом, взявся лаяти лікаря.

– Усі лікарі – телепні! – заявив він. – Багато він знає про моряків, аякже! Я бував у таких місцях, де спека, як у котлі з гарячою смолою, де люди мруть, наче мухи, від корчів, де земля, наче море, хилитається від землетрусів. Чи багато знає ваш лікар про такі країни? І я лишився живим тільки завдяки рому: він замінив мені і їжу, і питво, і дружину, і дітей. Якщо я зараз не ковтну рому, то перетворюсь на старе, негодяще судно, викинуте на берег. Моя кров тоді впаде на тебе, Джиме, і на цього бовдура, лікаря. – Він знову обклав лікаря чортами, а потім благально мовив: – Подивись, Джиме, як тремтять мої пальці. Я не можу стиснути їх у кулак. Я ж не випив і краплі рому за весь день. Кажу тобі, цей лікар – йолоп! Якщо я не вип’ю рому, Джиме, то мені ввижатимуться страхіття, мені вже привиділося дещо. Я бачив старого Флінта он там, у кутку, бачив чітко, як живого. Якщо я ще раз побачу всі ці жахіття, то на мене чекають каїнові муки. Лікар сам казав, що одна склянка рому не зашкодить мені. Я дам тобі золоту гінею, Джиме, тільки за один кухлик рому.

Він вимагав усе наполегливіше, і я перелякався, щоб його голосу не почув мій батько, якому ставало дедалі гірше, тому він потребував спокою. До того ж мене заспокоїли слова лікаря, про які нагадав капітан, й образила згадка про гроші.

– Мені ваші гроші не потрібні, – відповів я. – Заплатіть лише те, що ви винні моєму батькові. Я принесу вам склянку рому, але тільки одну, не більше.

Я приніс рому, і капітан видудлив його.

– Ого! – гукнув він. – Тепер мені стало краще, значно краще! Чи не казав лікар, скільки часу я нудитимусь у цьому старезному ліжку?

– Тиждень, не менше, – відповів я.

– Стонадцять чортів! – захвилювався він. – Аж тиждень! Я не можу лежати так довго. Вони встигнуть надіслати мені чорну мітку. Ця погань вже пронюхала, де я. Не спромоглися зберегти своє, тепер ганяються за чужим. Чи гідне це моряків, хочу знати? Та я бувалий в бувальцях, мене не одуриш. Ніколи не витрачав гроші марно і не маю бажання витрачати. Я зумію обдурити цих поганців і не боюсь їх. Упораюсь із ними, кажу тобі, любий друже.

Із цими словами він насилу сів на ліжку й вхопився за моє плече з такою силою, що я мало не скрикнув. Важко, як мертвий вантаж, опустив він ноги на підлогу. Його погрози мало відповідали тому слабкому голосу, яким вимовлялися. Йому ледве вистачило сил звестися на ноги, і він знову сів на край ліжка, важко дихаючи.

– Ваш лікар доведе мене до скону, – прошепотів він. – У вухах дзвенить. Поклади мене знову.

Та я не встиг йому допомогти, і він упав горічерева. Деякий час він лежав мовчки, потім спитав:

– Джиме, ти бачив сьогодні того моряка?

– Чорного Пса? – спитав я.

– Так, Чорного Пса, – відповів він. – Він погана людина, але той, хто послав його сюди, ще гірший. Тепер слухай. Якщо мені не поталанить вибратися звідси, то пам’ятай, що їм потрібна моя скриня. Тоді сідай на коня – ти ж можеш це зробити – і мчи щодуху… Мені вже байдуже! Біжи до цього телепня, лікаря, і скажи йому, щоб він збирав якомога більше людей, посадовців і ще там кого, і перехоплював тут, у готелі, усю ватагу старого Флінта, усіх до одного, скільки ще лишилося. Я був першим штурманом у старого Флінта. І тільки я знаю місце. Він сам сказав мені про це у Саванні на смертному одрі, як тепер ось я. Але ти нічого не роби, Джиме, поки вони не надішлють мені чорної мітки або поки ти не побачиш знову Чорного Пса чи моряка з однією ногою, – цього останнього особливо.

– Та що це за чорна мітка, капітане? – спитав я.

– Це щось на кшталт виклику, дорогенький. Я розповім тобі, коли вони надішлють. Ти тільки дивись у два ока, Джиме, і клянуся, що я поділю все з тобою порівну.

Він марив, і голос його все слабшав. Я дав йому ліки, і він випив їх покірно, наче дитя, зі словами:

– Якщо якомусь морякові й потрібні зараз ліки, так це мені.

Невдовзі він поринув у важке забуття, і я пішов геть. Не знаю, як би я вчинив, якби все йшло так, як повинно йти. Напевно, я розповів би про все лікареві, бо страх як боявся, що капітан згодом пожалкує про