Гуси-лебеді летять - Михайло Стельмах

— Тож сказала, що гарбузове.

— Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать?

— Бачив.

— Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.

Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого зробити з собою.

I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд сволока i навiть з-за божницi свої вузлики. В них лежало все те, що далi зiйде, зацвiте, закрасується й перев'ється по всьому городi: огiрки, квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки, чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.

Мати радiсно перебирала своє добро, хвалилася його силою i вже бачила себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки — рiзне зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi, але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:

— Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!

В її устах i душi "насiння" було святим словом. I хоч не раз вона нарiкала на свою мужицьку долю з її вiчними супутниками — нестатками й злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи свої радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.

Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах її назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усiєї землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль. Вiд неї першої я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем...

Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насiнням, одне вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.

— Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? — докоряє вона добiрним горошинам. — Гляди в цьому роцi не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе поїдом їсть?..

З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й посмiхаєтся:

— Почалось бабське чаклування.

— Тату, хiба можна таке казати? — аж нiби страхається мати. Їй i досi вдивовижу, що дiдусь не так тримається землi, як свого ремесла.

— Не можна, не можна, — одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi. Дiдусь придивляється до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузує:

— I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри заїжджають!

— Якi мiнiстри? — одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.

Дiдусь тицяє пальцем у вiкно:

— Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиняє ворота?

— Бачу.

— Це i є мiнiстр.

— Таке скажете! — смiюся я.

— Ти не смiйся — справжнiсiнького мiнiстра бачиш, — запевняє дiдусь.

— Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi "Нива", якими були мiнiстри?

— А про таких не читав, i в журналах їх не друкували. — Дiд виходить з хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають мiнiстри, якщо не вигадує дiдусь.

Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дiдом, питається про його здоров'я, а далi мова йде про погоду й озимину, про невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Нi, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн питає дiда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.

— Дерев'яного? — перепитав дiдусь.

— А де ж на залiзного розживешся? — нахмурився дядько Стратон. — Пiшло тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.

— Це правда, — зiтхає дiдусь. — Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом у грудях...

— Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у Францiї загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.

Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i градiль, i колiшня — усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.

— Рiдке жито, — по-своєму говорить дiдусь. Усе, що не подобається