Гуси-лебеді летять - Михайло Стельмах

— Невже увесь почавила? — щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.

— Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, — ще бiльше печалиться дядько Володимир i накриває очi повiками. — Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд.

В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од прихованої радостi:

— А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.

— Шiстнадцятеро!? — вражено вигукував дядько Володимир. — Та що ви, Миколо!? Та не може бути!

— Хiба вам далеко ходити — попитайте моїх вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани — дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над моїм вухом — усю грошву вiддавав за льоху, а я її i за торбу червонцiв не продам.

— Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить — саме щастя над вами торбою трусить.

— От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, — пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.

— I куди ж ви дiваєте своїх поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.

— I на торг вивозимо, i самi їмо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?

I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля...

Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались над хитруваннями своїх батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а далi тихенько засмiявся:

— Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.

— А чого аж увечерi?

— Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, — i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. — А тобi не кортить на торг?

— Перекортiло. Наторгувався, — похмуро кажу я, згадуючи свої злощаснi "Три торби реготу".

Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:

— А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.

— Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, — безнадiйно зiтхнув я. — Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулястої, а пiд нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.

— I ти не понiс їх крамаревi? — засмiявся Гива.

— Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або собака з'їв зозулясту.

— А ти дуже хочеш мати книжки?

— I не питай, — посмутнiшав я.

— То ми розживемося на них, — заскакали бiсики в насмiшкуватих очах Гиви. — Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.

— На великдень?

— Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi "Три торби реготу", на великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до яєць — накришує їх у миску, солить i їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!

— Ну i що з того? — нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.

— Що? От за великоднi битки й накупуєш собi книг.

— Де ж я цих биток наберу?

— Натовчемо на цвинтарi! — впевнено каже Гива. — Я тобi до великодйя зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу — цiлiсiнький мiшок!

— Не треба менi мiшка.

— Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне — я тобi зроблю справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! — засмiявся i махнув цiпом Гива.

У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили її нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили, покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренковi книги — не минете моїх рук!..

Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вiї i брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:

— Торбу захопив?

— Для чого?

— А куди будеш класти битки?

— В кишеню.

— Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню кумерцiю зробити, а ти... — i вiн невдоволено обертається до своїх товаришiв.

Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку, пофарбовану вiдваром вiльхової кори, i жваво запитав:

— Потовкаємось?

— Та нi, почекаю, — неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.

— Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? — смiється Iван. Вiн уже встиг набити повну кишеню биток. — Може, тремтиш над своєю? — показує одним оком на мою вощанку.

— Чого менi тремтiти?

— А може, вона тебе родила? — хихикаючи, допiкає оцупкуватий Iван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.

Я починаю сурмонитись: